Віра Аннусова народилася на Луганщині, тут зростала, а згодом навчала дітей. Найстрашнішою втратою стала загибель її учнів, яких проводжала в останню путь. Довелося покинути рідний край. Згодом разом із чоловіком почала будувати нове життя на Дніпропетровщині, проте жінка мріє пройти рідними стежками та зустрітися з друзями й учнями.

Війна для мене – це біль, втрата людей. Я за фахом вчителька, і коли отримала звістку про загибель своїх учнів, було дуже боляче. Ніколи не думала, що мені доведеться це пережити.

У нас сім’я учителів. Коли пішли перші танки, до нас одразу прибігли учні, запитуючи: «А що це буде?» Питань було дуже і дуже багато. Вони звикли, що якщо я не можу відповісти сьогодні, то скажу: «Я подумаю, підчитаю, дізнаюсь». Без відповіді питання я ніколи не залишала. Під час війни я деякі питання залишила без відповіді.

Перший день війни не згадаю. Для мене несподіванка була, коли через наше селище йшла військова техніка. Це перше, що мене дуже вразило. Друге – хлопці, які у роки війни тут їздили, були ні ситі, ні одягнені. Тому доводились трішки їм підсобляти.

Якось у Нижній Баранівці загинуло п’ятеро моїх учнів. Страшно згадувати телефонні дзвінки звідти. Я ніколи не думала, що так станеться, що залишаться діти сиротами у XXI столітті.

Мені довелося покинути Луганщину. Зібрали з чоловіком сумки, взяли онука й поїхали. Я труднощів не боюся. Коли вперше переїхали, то знімали житло без зручностей. Ми з чоловіком працювали, економили на всьому, щоб придбати своє житло. Просити десь у когось – не у моїх правилах. День і ніч приходилось працювати.

Було дуже боляче покидати рідний край. Я його безмежно люблю, я там виросла, вчителювала. Але так склалися обставини. Я не скажу, що знайшла себе у чужому краю. Так, я працюю, маю тут друзів, однодумців, але душа болить за рідною Луганщиною, за містом Луганськ, у якому я навчалась, за друзями, які там залишилися.

Я дуже хочу, щоб війна скінчилася. Я раз їздила… Дуже довго їхати, немає залізничного сполучення – мені вже не під силу. Хочеться пройти своїми стежками, зустрітися зі своїми учнями. В мене дуже багато рідних людей залишилося, могили батьків. Хочу в Луганськ. 

Найцінніше те, що у мене народилися внуки. А це моє продовження.

Діти знаходять себе, працюють в Україні. Це для мене важливо. Важливо і те,  що у чоловіка були свої погляди на виховання, і його сприйняли. Уже такий вік, а він продовжує працювати активно і досить плідно.