До війни Віра жила з родиною в Донецьку, і разом із чоловіком 10 років будувала власний будинок. Однак стати господинею в нових апартаментах не судилося. Війна забрала батька, звичний уклад життя й розколола сім’ю. Зараз жінка намагається робити все, що раніше відкладала.

Для мене війна стала крахом попереднього життя. Я втратила батька, і розпалася моя сім’я.

Батько не міг виїхати з Донецька, був прив’язаний до лікарні, де лікувався від онкології. У той день він сказав, що збирається їхати в лікарню, а буквально через годину зателефонувала свекруха й повідомила, що його не стало. Він вийшов на зупинку, були морози, і від сильних вибухових хвиль у батька просто на зупинці розірвалося серце. Це була перша, найстрашніша мить у цій війні. Друга – коли розпалася моя сім’я. Це дві найбільш знакові події, які залишили серйозний відбиток.

Я хотіла б забути абсолютно все, щоб цього не було взагалі. Хотіла б, щоб збувалися плани та мрії, які ми будували до війни, цілі, до яких ми йшли – я, мій чоловік, дитина. Я б хотіла, щоб цих семи років війни не було взагалі. Я категорично не хочу, щоб ці миттєвості пам’ятала моя дочка.

На самому початку ми відправили дочку сюди [в Тернопіль] на літо. Вона склала іспити, вступила до Донецького технічного ліцею, і ми вирішили, що літо вона проведе в бабусі, відпочине трішечки, усе закінчиться, і ми будемо жити далі. Ми були впевнені, що до кінця літа все закінчиться.

Коли в серпні 2014 року почала загострюватися обстановка, і мені стало страшно перебувати в Донецьку, я виїхала. Думала, ненадовго, але коли приїхала сюди, зрозуміла, що повертатися не будемо. Єдине, що я взяла із собою про всяк випадок, – документи. А обживатися, обзаводитися зимовими речами та збирати дитину до школи нам допомагали місцеві люди, тому що реально не було нічого.

Війна дуже змінила мої життєві цінності. Я думала, що попереду ще дуже багато днів, місяців, років, що можна планувати, відкладати. Можна не дуже хвилюватися за своє здоров’я, адже ти ще молодий. А коли розумієш, що «потім» може не настати, починаєш робити все по дрібниці покроково й одразу.

Наприклад, я не вмію плавати через страх, і раніше думала, що скоро навчуся, але розумію, що завтра можу взагалі не прокинутися, тому хочу зараз піти й навчитися плавати. Хочу зараз зробити те, що постійно відкладаю, думаючи, що в мене ще дуже багато часу.

Я зрозуміла, що в одну мить усе може обірватися, значить – тільки сьогодні й зараз. Є на сьогодні гроші, житло, їжа – слава Богу. Ви сьогодні живі-здорові – це взагалі чудово. У нас і дітей немає хвороб – чудово. Раніше гроші були для того, щоб купувати якісь красиві речі, а зараз ти розумієш, що гроші – це просто засіб існування, щоб тут і зараз було комфортно.

Зараз я себе відчуваю в більшій безпеці тут, ніж улітку 2014 року у своєму рідному будинку. І повертатися туди не планую, бо пам’ятаю своє місто процвітаючим і радісним. Зараз мені подобається місце, де я живу, почала планувати, як у цьому місті обживатися, обзавестися житлом. Тут почала вчитися в інституті дочка.

Найбільша моя мрія – своє житло. У Донецьку ми 10 років із чоловіком будували власний будинок, самі з нуля, вкладали всі заощадження. Планували, щоб усе нас влаштовувало: розташування, кімнати, квадратура. Думала, заїду й буду господинею у своєму будинку, а склалося інакше.