Навесні 2015 року почали їхати танки, воєнна техніка. Мій трирічний син із задоволенням дивився на все це. Але дорослим було страшно. Такого скупчення військових сил ми не бачили ніколи. Для нас це було чимось страшним.

Потім почали встановлювати блокпости, проїзд був обмежений. І вже у 2015 році, 21 серпня, почали заходити солдати. Селом ходили й попереджали, що бажано виїхати, що нас будуть обстрілювати, це небезпечно. Але ніхто не вірив. Не розуміли, як у мирний час будуть обстрілювати. І потім 21 серпня о 4:20-4:30 нас дійсно обстріляли. Це був жах. Лише п’ять-сім хвилин, але жахливих.

Ми вийшли, розраховуючи перечекати за стіною, яка, як нам здавалося, повинна була вистояти. Звичайно, страх був, ми ж одразу навіть не зрозуміли, що відбувається. Потім дивимося – горить ліс, шум, крик. Скрізь запах сірки начебто, село все горить, цілина горить. У нас кругом ліс, степ. Діти до бабусі кинулися. У нас було заготовлено сіно на зиму, чотири скирти горіло. Вогонь підходив до будинків, усі вибігли гасити, вікна вилетіли, скло навколо... Стіни й вікна в будинку були побиті осколками.

Поруч брат живе, побігли туди, дивимося – у нього дим. У нього пробило осколками газовий балон, вибило в будинку повністю вікна, у дворі вбило корову тільну. Ця корова лежить, весь живіт рухається, теля б’ється, свині побиті. У нас птахи побиті, дуже-дуже було страшно!

На хуторі почалася паніка, що буде другий обстріл. Треба було виїжджати, залишати село. Ми з дітьми поїхали в Старогнатівку, а мама і брат залишилися вдома через те, що вдома корови і їх потрібно було доїти. Це ранок, потрібно було впоратися. Ми до обіду побули в Старогнатівці. Для всіх це було шоком. Усі зупиняли, запитували: «Що це таке, що трапилося?». Земля тремтіла. Усі телефонували...

Моєму хлопчику тоді було три роки, а дівчинці одинадцять. У молодшої дитини досі переляк. Якщо щось голосно стукає, дитина зразу біжить, кричить: «Що це таке?!» Боїться грози. Він дуже злякався вертольотів. Вертолітний майданчик був біля лісу, і вертольоти дуже низько літали. Одного разу вертоліт зірвав листя з дерев, коли він грався. Дитина так кричала! Дуже було страшно.

А потім почалася війна. Били, стріляли. Усе, що летіло, летіло над нами. Село наше в балці знаходиться, і повністю всі обстріли велися через наше село. Спочатку боялися, потім звикли, людина звикає до всього. Тільки-но настав вечір, починалися обстріли. У селі, звичайно, є будинки, де були прямі влучення, але переважно тільки осколкові. Страшно було.

Війна змінила наше життя. У першу чергу ми всі залишилися без роботи. Деякий час село було закритим, дітей перестали водити до школи. Півтора року особистим транспортом (добре, що я і брат водії і можемо їздити) возили дітей у школу в Старогнатівку. Півтора року [пройшло], поки по всіх інстанціях вибили шкільний автобус. Коли почали возити дітей автобусом, самі стояли й чекали, додому не поверталися, бо грошей не було на бензин кататися туди-сюди. Чекали чотири-п’ять уроків, які важливіші були.

Коли над селом були вибухи, думали, як назад додому повернешся. Усе там ціле чи ні? Допомагали, звичайно, родичі, поповнювали рахунок на телефоні, тому що поповнити нічим було. Ми торгували молочним у Гранітному. Але туди проїзд був закритий, і потрібно було шукати інші точки збуту. Допомагали солдати, завозили в село хліб, крупи, вермішель. У нас свої криниці, тому вода була постійно. Швидка допомога до нас у село відмовлялася їхати. У солдатів був лікар і медсестра – і ми зверталися до них, вони приїжджали до нас, приходили, допомагали.

Періодично закривають села, не можна виїхати. Новогригорівка – маленьке село, лише 27 чи 28 дворів. Нам у лікарню, у магазин, на Нову пошту треба виїхати, щоб скупитися. У нас немає ФАПу [Фельдшерсько-акушерського пункту]. Уклали договір із Гранітним, лікар там знаходиться. Гранітне періодично закривається, виїхати неможливо. Важко, звичайно.

Мрію про закінчення війни. Розділили нас, родичі залишилися на тому боці, не можемо ні бачитися, ні говорити, ні пересуватися.