Війна почалася навесні 2014 року, коли війська увійшли в Слов’янськ. Наші знайомі потрапили під кулі й сиділи в підвалі. Було зруйновано дуже багато будинків. Ми всі плакали, дуже сильно за них хвилювалися. Вони не могли виїхати зі Слов’янська. Я думаю, у ту мить кожен переосмислив цінності свого життя й боявся як за себе, так і за своїх близьких.

Усі молилися за життя.

Найбільше запам’яталося, коли приїхали біженці, знайомі з Горлівки, які постраждали від воєнних дій. Вони приїхали тільки з паспортами й навіть без одягу. Ми збирали для них одяг, усі необхідні для життя речі, надавали їм житло. Для нас це був відбиток пам’яті.

Найважливішою подією в цій війні стало те, що родичі залишилися за межею Донецької області. Втрачено зв’язок, немає можливості виїхати, зустрітися. Напевно, це найбільше, що відбилося. Через війну була спроба переїхати в іншу країну. Але залишилися тут. Передумали.

По три місяці не було води. Була фінансова криза. З’явилися блокпости. Дуже довго доводилося стояти в чергах, навіть у найближчі міста, що в 30 кілометрах, по дві-три години з дітьми в машині стояли на блокпостах.

Усе одно і зараз страх є. Воєнні дії можуть будь-якого дня, будь-якої миті відновитися. Ніхто не застрахований і ні в чому не впевнений. Мрію про мир на землі, світле майбутнє, про все хороше для своїх дітей. Навчилася цінувати й берегти близьких і радіти кожному дню.