Мене звати Ірина Вікторівна. Саме складне було, що це треба пережити другий раз, покинути домівку, друзів та знайомих, роботу, своє звичне життя. Коли ми збирали речі, просто плакали, без зупинки. Дитина вважає, що до цього вона не знала війни, бо наша сім'я одразу виїхала з Донецьку (липень 2014), а коли приїжджали до міста, то дитина була маленькою та нічого не пам'ятає. Наразі вона говорить, що війна у неї забрала школу, друзів, місто та дім.

Наше життя змінилось, частіше стали хворіти (зуби, простудні захворювання з ускладненням та психологічне здоров'я не у нормі). Сподіваємось, що все буде добре!

Перебували в Донецькій області, в м.Добропілля, це наш другий дім (переселенці з Донецька 2014 р.), дізнались про війну зранку, чутні були звуки вибухів, постійні тривоги, одразу відсутність продуктів харчування. Повідомили дитині, що треба виїжджати, бо може бути пізно. Вона категорично відмовлялась їхати з дому. Сиділа, обкладена матрацом, в більш безпечному місці дома, батьки рядом, бо всім місць не вистачало.

З початку повномасштабного вторгнення не привозили (або дуже малу кількість) в місто їжу, гігієну, медикаменти. Ми діставали, замовляли за підвищеними цінами.

Я постійно працюю з психологами, останній раз зі спеціалістами СЕТА, які трошки допомогли почуватися в безпеці. Дитина також працювала з психологами, але поки є проблема, дитина дуже сильно хоче додому, вночі ридає та постійно говорить за рідне місто.