Я живу у місті Снігурівка. Пенсіонерка. Мешкаю одна. У мене сталося горе – перед моїм приватним будинком влучив снаряд. Знесло дах, вікна побило, стелі попадали. Ніхто мені не допоміг. Я сама намагаюсь все відновити, мучуся. Це сталося у той день, коли ми виїхали. Ми поїхали вранці, а вдень було влучання. У кімнаті, де ми спали, все побите. Я була у Черкасах, тепер повернулася додому і потроху наводжу лад.
Я чекала, що буде війна. У мене ловили російські канали - вони там нагнітали, що скоро будуть наступати. Я боялась, що це станеться. А коли все почалось, був страх безмежний, хвилювання. Ховалися у підвалі з сусідами. Через наше місто йшла російська техніка. Такий скрегіт стояв страшний! Ми виїхали через місяць окупації.
У нас не було ні світла, ні води, ні хліба у магазинах, чоловіки шукали цигарки. Через це й евакуювалися.
Мене забрали діти. Сформувалась колона з дев'яти машин. Ми мчали на шаленій швидкості, бо перед нами обстріляли автівки. Але нас Бог відвів, ми проскочили якось і поїхали у Черкаси.
Коли ми вже виїхали на підконтрольну територію, багато було людей з дітьми, колона зупинилася. Якась жінка прийшла, годувала нас котлетами, пиріжками. Я аж плакала. Ми зайшли у магазин, хліба купили. Ми не вірили, що таке може бути після того, як у нас місяць нічого не було.
Я дуже багато пігулок приймаю: антидепресанти, заспокійливі. Але все одно страх лишився.
У нас так тихо було після деокупації, спокійно, люди почали повертатися. Та на Великдень нас обстріляли. Зруйнували дві школи, будинок культури, постраждала лікарня. Було дуже страшно.
Я вважаю, що війна скоро закінчиться. Ми дуже цього хочемо. Сподіваюсь, на спокійне життя і мирне небо над головою. Нам буде складно спочатку, але це не найгірше, головне – спокій і мир.
