До війни життя було прекрасним. Я живу у селі Афанасіївка, працюю продавчинею.
У перший день війни над нашою хатою літали вертольоти, по трасі йшла колона і її бомбили. Ми злякались, бо не зовсім розуміли, що відбувається.
Росіяни йшли на Миколаїв через нашу Снігурівку. Ми не думали, що це буде так швидко. Орки зайшли до нас у березні, і вісім місяців ми перебували в окупації.
Вразили продажні люди. Було важко на це дивитися.
Наші діти виїхали, а ми з чоловіком залишилися вдома. Нікуди не виходили, терпіли. Орки робили у нас обшук. Я не могла на них дивитися - я б їх пороздирала. Важко було морально.
Дякувати Богу, у нас є криниці. Світла у нас не було вісім місяців, ліки нам волонтери з Червоного Хреста возили. Магазин один працював, привозили продукцію з Херсона. Вона була дуже дорога. Нічого неможливо було купити, але потрошку доводилося. У нас була пшенична крупа, олія і борошно. Були щасливі, що добули такий скарб. Схудли, але що поробиш.
Важко було насамперед морально. Ці мразоти постійно пили, ночами стріляли. І через наші села стріляли у бік Баштанки, по нашим мирним людям. Страшно було.
Восьмого листопада увечері ми почули сильний шум від військової техніки. Орки йшли зі Снігурівки у бік Херсону. Вони висадили у повітря мости. Наступного дня була тиша, не було нікого. 10 листопада зайшли наші. Ми були такі щасливі, що нас звільнили! Ми так довго цього чекали. Молилися про це кожну секунду. Відтоді ми стали спокійні.
На жаль, у ніч на Великдень Снігурівку сильно побило. І цієї ночі теж літали «Шахеди».
Ми стали дружніші. Раді, що діти виїхали. Тепер вони в Тернополі, там є робота. З іншими родичами ділилися тим, що мали. Війна нас об'єднала.
Сподіваюсь, що у цьому році війна закінчиться і ми переможемо.
