Мені 68 років. Живу з чоловіком у місті Снігурівка Миколаївської області. До пенсії працювала в лікарні операційною сестрою.

23 лютого ми з рідними святкували день народження мого чоловіка, а наступного ранку дізналися, що почалася війна. Були шоковані. 19 березня прийшли окупанти. У дворі, що навпроти нашого, поставили міномет. Коли вони стріляли – стеля сипалася. 

Ми вісім місяців провели в погребі. Накрили його мішками із зерном. Їсти готували на вулиці. Світла не було. 

Російські військові дивувалися, що у нас асфальтовані дороги і туалети в будинках. У знайомої запитували, навіщо їй два крісла і чому в неї так багато посуду. 

Окупанти забрали й побили сусіда. Його не було близько місяця, а потім він повернувся і відразу виїхав. 

Росіяни не дозволяли нікому телефонувати. Ми виходили, коли їх не було поряд, і на кілька секунд зв’язувалися з сином в Одесі, щоб сказати, що у нас все в порядку. 

Коли прийшли наші військові, ми ставали на коліна й закидали їх квітами. Були неймовірно раді їхній появі. 

Херсон неподалік від нас. Ми чуємо, коли там лунають вибухи. Нас обстрілювали на Великдень. Влучили в лікарню і в школи. Це був найпотужніший обстріл за весь час, що йде війна. Щодня молимося, щоб усе це швидше закінчилося.