Потрапити під обстріл на блокпості в мороз, побачити танки біля міст, втратити друзів і надовго розлучитися з близькими. Надовго. Такою війна постала перед студенткою технікуму Євгенією Трофимчук. 

Війна – коли життя розділилося на «до» та «після». Це — позбавлення будинку, можливості навчатися за запланованою професію та продовжувати жити в мирному місті, працювати там, де хотів. Втрата можливості спілкуватися з друзями, яких ти втратив через обставини, не бачити рідних і близьких тривалий час. Це — страх і небезпечність, нестабільність.

У червні-липні 2014 року батьки сказали, щоб я збирала речі, що починається війна, і нам потрібно виїжджати. Я саме отримала диплом, закінчила технікум, і з цим дипломом зібралися й поїхали.

Я бачила багато військової техніки, наживо бачила танки, які стояли в лісопосадках при виїзді з міст. Було видно, що будь-якої миті готові нападати. Дуже багато містом їздило танків, і на залізничних платформах також перевозили техніку, автомати за плечима військових, які були на той час уже в місті.

Коли ми перетинали кордон із Донецькою областю, почався обстріл на одному з блокпостів. Було дуже страшно, до того ж була зима, дуже сильний мороз, близько 25 градусів. Людей із двісті нас там було, я думаю... Мені здавалося, що ти просто маленький-маленький жучок у величезному полі. Стоїш і не розумієш, що зараз може статися. Це було в грудні 2015 року.

Спочатку ми переїхали недалеко від будинку в надії перечекати військові дії, які, як нам здавалося, закінчаться дуже швидко. А потім мої друзі, знайомі з технікуму запропонували до Одеси приїхати, вони там уже жили.

Я влаштувалася на роботу, трошки заробила й запропонувала батькам переїхати. У цей час вони повернулися до Макіївки, тому що зимувати було важко. Тато ще там із дідусем стареньким залишався. Далі продовжувати там життя було неможливо, тобто потрібно було навчати молодшого брата, і там незрозуміло що почалося з освітою, нічого українського там не залишалося. Було прийнято рішення, що сім’я моя теж переїде до Одеси.