Війна зруйнувала все наше майно. Я разом зі своїми дітьми, сестрою та її дворічним сином була вдома, коли ми почули особливо гучні постріли. Ми встигли вибігти з будинку і почали перебігати до сусідів. У цей момент по нас стріляли. Колона російської військової техніки стояла прямо на нашій вулиці, а військові вели хаотичний вогонь по будинках. Наш дім і автомобіль згоріли.

24 лютого ми перебували вдома. Про початок війни дізналися з новин, а невдовзі вже на власні очі побачили, що відбувається у Гостомелі. Над нами протягом усього дня літали гелікоптери та винищувачі.

Вранці я сказала дівчаткам, що сьогодні вони не підуть до школи. Намагалася залишатися спокійною, щоб не налякати їх. Тоді вони ще не знали, який жах нам доведеться пережити, тому також поводилися відносно спокійно.

Найстрашнішим днем стало 2 березня 2022 року, коли був зруйнований наш будинок. Після цього ми жили в підвалі коледжу в окупації. Найбільше я боялася, що російські військові зайдуть до підвалу, а я нічого не зможу зробити, щоб врятувати своїх дівчат.

У підвалі не було нормальних побутових умов. Усі наші запаси згоріли разом із будинком, тому ми їли те, чим з нами ділилися інші люди зі своїх запасів. Діти постійно просили їсти. Води та медикаментів майже не було. Ми страждали від голоду, антисанітарії та отруєнь.

Зрештою нам вдалося виїхати неофіційною колоною Житомирською трасою. Дорога була надзвичайно небезпечною, але дивом усі ми змогли вибратися неушкодженими.

Пережите залишило важкі психологічні наслідки. Дівчатка стали тривожними, замкненими, часто плачуть. Племінник почав сильно заїкатися. У мене та сестри з'явилися нав'язливі думки про смерть і почуття провини через те, що ми не виїхали раніше.

Зі зруйнованого дому залишився кований підсвічник, який зробив мій чоловік. Він дуже обгорів у пожежі, але майже не втратив своєї форми. Для нашої родини це особлива річ - одна з небагатьох, що пережила знищення нашого дому.