Руденко Софія, учениця 10 класу КЗ « Верхньосамарський ліцей Близнюківської селищної ради Лозівського району Харківської області»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Хрипченко Світлана Петрівна

Війна. Моя історія

Війна… Яке страшне слово. Ще зовсім недавно і ми, і наші батьки знали про війну з книжок та кінофільмів. Ми не чули, як вибухають бомби, ракети, як гуркотять танки, бронемашини, не розуміли пекельного жаху цього страшного слова. І от ми, діти 21 століття, на собі відчули жахливі наслідки війни. Для кожного з нас 24 лютого 2022 року стало фатальною датою.

Ті, хто жив на той час в містах, прокинулися від вибухів і звуку сирен. Велика частина українців зібрала валізи і тікала за кордон. Ті, хто мав родичів в селах, їхали до них.

Я, проживаючи в селі, прокинулась від того, що мій тато заспокоював родичів з Києва, бо ті не знали, що їм робити, а мама розмовляла з моєю сестрою, яка проживала в Харкові і була на той час вагітна. Я не могла зрозуміти, що сталось? Чому всі такі знервовані? Але потім тато увімкнув телевізор, і я побачила звернення Володимира Зеленського.

За вікном проїжджало дуже багато машин з різних областей, які просто тікали десь подалі від міст.

Перші 10 днів були дуже складні, бо в моєї сестри з чоловіком ніяк не виходило виїхати з Харкова. У них дуже швидко закінчувалась питна вода і їжа. А в магазинах були величезні черги, і купити щось було майже неможливо. Але одного дня в них таки вийшло втекти і приїхати до нас в село. Напруга в будинку трохи спала, мама вже так сильно не хвилювалась, бо вся сім’я була вдома.

Звичайно, ще в 2014 році я бачила, як їхали колони військових машин, танків і камазів з особовим складом. Ще тоді, будучи маленькою дівчинкою, я розуміла, що щось тут не так. Тоді ми збирали торби з закрутками і їжею, зупиняли деякі війкові машини і віддавали їм. Було так незвично бачити, як багато молодих людей їдуть такими сумними, хотілось хоч трохи підняти їм настрій.

У школі ми колись шикувалися на лінійку і їхала ще одна  колона військових машин. Хтось із старшокласників почав голосно співати гімн, підхопила вся школа, а вчителі, коли виходили зі школи, не могли зрозуміти, що сталось. Тоді ми малювали різні малюнки і плакати, в’язали ляльки-мотанки, які потім ставали оберегом для військових на фронті, а коли вчителі показували їх фотографії з нашими малюнками і оберегами, відразу на душі ставало веселіше. Багато односельчан поїхали захищати нашу батьківщину. 2014 рік залишився шрамом на серці.

Після 24 лютого по телевізору з кожним днем показували все жахливіші кадри. Величезна кількість зруйнованих будівель і померлих людей та тварин. Покинуті будівлі і тварини, яких волонтери рятують від смерті. Азов, драматичний театр в Маріуполі, кожне місто постраждало від російських обстрілів.

Через війну моя сестра з чоловіком мусила поїхати в маленьке містечко в Полтавській області. Бо у нашому районі немає пологового будинку. В тому містечку народилась маленька племінниця - Ксенія. Коли ми дивимось новини, де показують, розбиті будинки, ми не уявляємо всіх масштабів руйнацій.

Вже коли я була в Кременчузі після того, як там зруйнували торгівельний центр, я так здивувалась масштабові зруйнованого. Після цього я справді зрозуміла: «Ніколи не забудемо і не пробачимо».

З початку вторгнення ми всіляко волонтеримо. Знаходимо непотрібний одяг для плетіння маскувальних сіток, донатимо на Збройні Сили України. Допомагаємо військовим їжею. Відвозимо часто молоко, сир, закрутки, овочі і фрукти. Тато допомагає, коли щось потрібно ремонтувати. 24 лютого змінило життя кожного українця, але ми спільними зусиллями виборюємо перемогу і віримо у ЗСУ. Слава Україні!