Ми з міста Харкова. У мене родина і двоє дітей. Прокинулись на роботу, почули незрозумілі звуки. Чоловік за 10-15 хвилин закричав: "Збирай дітей!" Ми почали швидко збиратися і поїхали в метро. Сиділи там до опівдня. Зрозуміли, що у нас немає речей для того, щоб там ночувати. Зібрались і поїхали до кума під Харків у приватний будинок. Згодом чоловік наполіг на тому, щоб ми виїхали до Полтави. Чоловік нас сюди вивіз, а сам повернувся у Харків додому. 

Коли ми бачили колони воєнної техніки, був шок. Обстріли були такі, що ми вночі не спали. Я сиділа, чатувала ночами, щоб у випадку небезпеки відразу всіх підняти і побігти у підвал. З першого дня війни це був суцільний шок. 

Коли були під Харковом, там був єдиний магазин. Ми виходили о восьмій ранку і чекали до другої, щоб купити хліб. Нас було десятеро в одному будинку, потрібно було щось їсти. Всі інші продукти теж розмітали з прилавків. Аптеки були зачинені. 

Я влаштувалась на роботу перед війною. Через війну я її втратила. Чоловік намагається таксувати у Харкові. Найбільше ми постраждали матеріально. Стабільності немає. Вдома у нас вибило шибки, довелося їх вставляти за власний рахунок. 

Складно було прийняти те, що довелося виїжджати. Я собі не уявляла, як це: виїхати в інше місто, жити не вдома. Сіли в машину, завантажили її і поїхали. Тут, у Полтаві, нам подарували котика - ми тепер його із собою возимо у Харків, коли навідуємося додому. 

Перед переїздом до Полтави ми зателефонували на гарячу лінію. Нам сказали, щоб ми приїжджали. І плюс Полтава близько до Харкова. 

Психологічно складно. Ми ще не навчились жити з усвідомленням того, що все у нашому житті змінилось.

Я думаю, війна може закінчиться у будь-який момент. Хочеться, щоб вона як почалась одним днем, так і закінчилась. 

Майбутнє бачимо у рідному Харкові. Ми його просто обожнюємо. Хочемо жити мирним життям, піти на роботу, діти - до школи і в дитячий садок.