Мені 36 років. Я мешкав у Мелітополі з дружиною та восьмирічною донькою. Моя мама та брат жили в тому ж місті, але окремо. 

На роботі попередили, що 24 лютого може статися вторгнення російської армії в Україну. Тому, коли о п’ятій ранку почув вибухи, зрозумів, що відбувалося. Я зібрався на роботу. Як вийшов з дому побачив ракети. Багато людей вибігло на вулицю, аби дізнатися, що трапилось. Я пояснив їм, що розпочалася повномасштабна війна. 

На третій день війни в місті почалося мародерство. З’явилися проблеми з продуктами. Хліба не було з самого початку. Потім почали потроху завозити. Стрімко зросли ціни на всі товари. 

Я вивіз дружину з дітьми та маму в село, але через чотири дні змушений був забрати, бо воно опинилося в окупації. Коли їхав по рідних, назустріч рухалися колони російської техніки. Я не знав, як поводитися. Просто зупинявся перед колоною, опускав вікна і чекав, поки вона проїде, щоб не провокувати окупантів. Коли повернувся з рідними до Мелітополя, було враження, ніби ми потрапили на зйомки якогось жахливого фільму. 

Найважчим в окупації було стримувати себе, миритися з агресивною поведінкою російських військових. Вони відбирали паспорти, заселялися в чужі домівки, поводилися по-варварськи.

Окупанти зупиняли власників автомобілів з тонованим склом і здирали тонування ножем або просто розбивали скло. Окрім цього, вони вимагали дотримання російських законів.

Я разом з іншими колегами чекав від керівництва інформації щодо виїзду, сподівався на оголошення «зеленого коридору». Майже через півтора місяця надійшла відповідна телеграма. У ній йшлося про те, що всі співробітники мають з’явитися п’ятнадцятого квітня в Головному управлінні міста Запоріжжя. Згадки про «зелений коридор» не було. Нас просто поставили перед фактом: якщо не приїдемо до конкретної дати, будемо звільнені.  Кілька днів ми збиралися з думками, пакували речі. Потім на власному автомобілі виїхали разом з дружиною, дитиною та двома співробітниками поліції до Запоріжжя. На першому українському блокпості у нас з’явилися сльози на очах. Нам здалося, що там навіть повітря інше. Відразу відчули, що ми на волі, в Україні. 

У Мелітополі залишилися мама, брат та інші родичі. Я дуже хочу, щоб наше місто якнайшвидше звільнили і ми змогли повернутися додому.