Мені 38 років. Я з маленьким сином виїхала із Токмака до Запоріжжя. Вдома залишилася мама з бабусею. 

Зранку 24 лютого я збиралася на роботу, але мені зателефонували й сказали не виходити, бо почалася війна. Після цього пролунали вибухи. Я відразу зняла кошти, купила ліки та продукти. 26 лютого пішла з сином до мами. Ми декілька днів провели в холодному підвалі. Через це досі є проблеми зі здоров’ям.

Зачинилися магазини й аптеки. У мене цукровий діабет. Я переживала, що мені не вистачить ліків. Вдома був запас продуктів, але через відключення електроенергії зіпсувалося м’ясо і риба. Залишилися лише макарони й крупи. 

Найприємнішим моментом стала зустріч з нашими поліцейськими на під’їзді до Запоріжжя. Було приємно зустріти людей, які розмовляють українською мовою. Я відразу відчула, що опинилася на волі. 

Я виїхала з перевізником. В авто були хворі люди та діти, тому нас швидко пропустили на блокпостах. Ми доїхали за день. Я залишилася в Запоріжжі, бо мала змогу продовжити працювати тут. 

Хочу, щоб війна закінчилась якнайшвидше, щоб моя дитина більше не боялася. Мрію повернутися додому.