Полякова Поліна, Відокремлений структурний підрозділ "Фаховий коледж технологій, бізнесу та права Волинського національного університету імені Лесі Українки"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шадловська Людмила Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Коли війна почалася, все здавалося нереальним. Ми дивилися новини й не могли повірити, що це дійсно відбувається. Але тоді я зрозуміла, що війна — це не просто заголовки в новинах, це реальність, яка торкнулася кожного. Мій тато пішов воювати з перших днів війни. Він не вагався, не чекав і не шукав причин залишитися.

Це був його вибір — захищати нас, нашу землю, наш дім.

З того моменту життя змінилося для всієї нашої родини. Раніше будні були звичними: школа, уроки, сімейні вечері. Ми завжди збиралися разом, обговорювали події дня і сміялися з дрібниць. Але коли тато пішов на фронт, наші розмови стали іншими. Ми вже не обговорювали плани на вихідні, не думали про літній відпочинок.

Кожен день наповнювався тривогою і надією на дзвінок від тата, щоб дізнатися, що з ним все гаразд.

Перші тижні були найважчими. Мама намагалася бути сильною, хоч я бачила, як їй було важко. Вона ніколи не дозволяла собі плакати перед нами, але я відчувала її страх за тата. Із кожним днем ставало зрозуміліше, що війна — це не тимчасове явище, і наша боротьба лише почалася. Мені також довелося змінитися.

Я швидко зрозуміла, що не можу просто сидіти й чекати, коли все завершиться. Тато на фронті, а я маю допомагати вдома і підтримувати маму.

Школа стала своєрідним притулком від новин і страху. Там могла відволіктися на навчання, спілкування з друзями. Але думки про тата не полишали мене ні на мить. Кожен день починався з питання: де він зараз? Чи все з ним добре? Я почала більше цікавитися новинами, слухати те, що розповідають по телевізору та читати у соцмережах.

Це стало способом бути ближчою до нього, адже, не знаючи деталей, я уявляла найгірше.

Тисяча днів війни навчили мене багатьох речей. Перше, що я зрозуміла, — це те, що наш народ сильний і незламний. Мій тато — лише один з тисячі таких людей, які віддали себе боротьбі за Україну. Вони не здаються навіть у найважчі моменти. І це надихає мене щодня.

Я почала більше цінувати свою родину, своїх близьких і кожен день, який ми проводимо разом.

Інша річ, яку я зрозуміла, — це важливість підтримки. Коли хтось із родини на фронті, важливо, щоб вдома була надійна опора. Ми, як сім’я, стали ще ближчими один до одного. Ми не завжди можемо контролювати те, що відбувається на війні, але можемо бути підтримкою для тих, хто воює. Це дає їм силу продовжувати боротьбу.

Кожен день, коли я чую новини про успіхи на фронті, я сподіваюся, що тато також робить свій внесок у перемогу.

Я мрію про той день, коли він повернеться додому. Ми знову зберемося всі разом за столом, будемо сміятися і згадувати, як це було — жити в умовах війни. Але навіть якщо цей день ще не скоро, я знаю, що ми не самі. Ми сильні! Ми вистоїмо!

Ці тисяча днів війни змінили мене. Вони навчили мене мужності, стійкості та терпіння.

Вони показали мені, що справжня сила — це не лише фізична міць, але й здатність не втрачати надії. Мій тато — мій герой, і я пишаюся тим, що він бореться за нашу свободу. Війна забрала багато, але вона також дала нам віру в краще майбутнє, за яке ми боремося щодня.