Мені 65 років. Я з села Богоявленки, це Донецька область. Життя було звичайне. Працював. Зараз на пенсії. Усе нормально було. 

Зранку ввімкнув телевізор і почув, що росіяни напали на Україну, йдуть бої в різних місцях. Ми не думали, що так усе затягнеться. Як із дому виїжджали, сподівалися, що пару тижнів – і все налагодиться.

Найважчим виявився пошук житла. Знайшли помешкання. Стареньке, але жити можна. Пенсію платять, допомогу також - переселенські. Виживаємо як можемо.

Гуманітарну допомогу дають і від Фонду Ріната Ахметова, і від Червоного Хреста, тож ми голоду не відчули. 

Родичі порозбігалися по всьому світу. Одна донька в одному місті, ми - в іншому. Хтось у Києві, хтось – ще десь. Порозкидало нас. Біди та війна наробила. Переживаю, щоб дім був цілий, бо стільки праці туди вклав, а тепер ті собаки розіб’ють – і все.

Перемога буде за нами, я так думаю. Уже росіяни здають міста, і ми сподіваємося на краще. Можливо, вони одумаються і взагалі підуть від нас.