Подзерей Лідія, вчитель, Полянська гімназія Судилківської ОТГ

«1000 днів війни. Мій шлях»

Дитинство. Найкращі роки життя. Чи щасливе воно, чи не дуже - завжди в пам’яті залишається. Пам’ятаю свої дитячі роки у звичайному селі серед прекрасної природи. Як любили ми, діти, дивитися в чисте  небо, особливо коли там з’являлися літаки. Ми дивилися за білою смугою позаду літака, радісно кричали, коли чиясь смуга виявлялася довшою.

А ще, зачувши гул літака і побачивши його високо у небі, ми піднімали руки доверху і кричали: «Літак, підвези!»… Були радісні,  щасливі.

… Почувши  гуркіт літака, мій онук крикнув: «Бабусю, ховаймося, бо вже летять!» Я  пояснювала, що це не ворожий, а наш літак, але марно. Тому що уже 1000 днів війни… Наші діти добре знають, що літаки несуть вбивчу зброю – і  гинуть безневинні люди.

А про те, що літаки можуть бути мирними, мій восьмирічний онук ще ніяк не розуміє.

Роки юності – теж прекрасний період життя. Доля закинула мене у Харків. Мій чудовий університет, Міжнародний імені Горького на той час. Як я любила тебе, мій  Харкове, мій університете. І не важно, що ти уже не Горького, а Каразіна, ти в моєму серці завжди… Тисяча днів я сумую і плачу, коли бачу, як горить мій Харків, моє місто, де я сформувалася як особистість.

А в перші дні війни, коли горів університет, моя душа теж горіла…

Незабутні студентські роки, особливо коли поряд друзі, вірні, справжні. Були. До недавнього часу. 1000 днів війни… Не пожаліли тебе, моя Наталочко, загинула на Салтівці від влучання Іскандера. Чистої душі була ти, світлої. На таких тримається світ. І тебе, Тетянко, теж уже немає. Нікуди не хотіла ти їхати, хоч я і кликала  до себе. Дуже ти любила свою Холодну Гору у Харкові, що залишилась там назавжди.

А ми були нерозлучна трійця. Тисяча днів війни розлучили нас.

Промайнули студентські роки. Уже і мій синочок підріс. Швидкий, веселий, непосидючий. Різні ігри, різні забави – щасливе дитинство. Але найбільше любив грати у «войнушку». І нічого, що дерев’яні автомати, що «ворогами» були сусідські хлопчаки, що падали на землю лише після поклику «падай, бо я в тебе вистрілив».

Це все нічого, головне – вийти переможцем. І всі були переможцями, бо ввечері усі разом пили чай із печивом.

… Тисяча днів війни… Ще не тисяча, а сто днів, як тебе немає, мій сину. Чи думав ти, чи гадала я, що пройде зовсім небагато часу -  і ти візьмеш у руки не дерев’яну, а справжню зброю, що станеш мінометником-навідником, захищаючи рідну країну. Як грім серед ясного неба пролунали слова: «Ваш син зник безвісти на Покровському напрямку».

Потемніло все навкруги, почорніло сонце, хоча день тоді був напрочуд сонячним та теплим. Але для мене він став найстрашнішим днем у житті.

Тисяча днів – це багато чи мало? Мало, коли щоранку прокидаєшся від голосного співу птахів, від лагідного шуму вітру, щовечора засинаєш із відчуттям радості, що день пройшов недаремно. Тисяча днів мало, щоб віддати усю  любов онукам, щоб подарувати радість кожному, хто її потребує. Тисяча днів мало, щоб зробити свою землю квітучою, щоб повернути до життя річки, щоб заставити ліси знову буяти.  

Мало 1000 днів, щоб за філіжанкою кави вести розмови про щасливе життя і радіти, радіти…

Тисяча днів – це багато, коли щоночі прокидаєшся від страшного реву сирени, щовечора засинаєш,  не знаючи, чи прокинешся вранці. Коли сидиш в укритті, тримаєш на руках дитя і, замість того, щоб читати йому казку у ліжечку,  просто шепчеш: «Все буде добре, все буде добре», бо не знаєш, що ще сказати. Тисяча  днів війни – це вічність для тих, хто перебуває в полоні, бо не знають, чи зможуть ще колись випити філіжанку кави зі своїми рідними. Це вічність для матерів, які чекають своїх безвісти зниклих дітей…

Так хочеться, щоб друга тисяча днів війни не настала ніколи. Допоможи нам, Боже, допоможи.