Разом із зруйнованим житлом, наче зруйновано і все життя. Відчуття викинутої на берег риби, для якої немає місця. 

Особливо складно адаптація дається дітям, особливо підлітку: постійно згадує і наше рідне місто, і друзів, з якими тепер не має можливості зустрітися, і рідних, з якими тепер на відстані, дуже важко не спілкуватись з батьком, бо з початку повномасштабного вторгнення він перебуває у ТРО і не має можливості до нас дістатися.

24.02.2022 прокинулась від того, що чоловікові зателефонували та він швидко почав збиратися, зі словами: "Почалося", а за вікном вже лунали вибухи. Довгий час не наважувалася сказати дітям що відбувається, намагалась зберігати спокій. Коли повідомила, то здалося, що вони не усвідомлюють інформацію, але згодом син сказав, що дуже перелякався.

Найстрашнішим для мене був день, коли зрозуміла, що не можу захистити дітей.

Молодша дитина дуже ляклива стала, лишитися наодинці не може ані хвилини. За собою спостерігаю порушення сну та підвищену тривожність. Із старшим сином складно, бо став більш замкнений у собі. Для подолання цих ситуацій намагаюсь разом із дітьми щось робити, гуляти, щоб якось наповнити їх життя позитивом, прилучаю їх до творчості, арт-терапії.

Перебуваючи у своєму рідному місті,  трохи панікувала, коли з магазинів зникли продукти харчування та не було змоги зняти кошти.

На згадку залишились лише ключі від моєї квартири, якої більше не існує. 

І хоч розумію, що вони мені вже не знадобляться, але розлучитися з ними ще не готова.