Сорока Світлана, 16 років, учениця 11 класу Середньої загальноосвітньої школи №74, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Журіна Зоя Федорівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна – страх і боротьба. Мій тато військовий, який брати участь в АТО. Я пам'ятаю як бувши в 3 класі ми робили малюнки для наших військових у Донецьку та Луганську, а також передавали всякі солодощі.

Отож, повернемось у 24 лютого. Напередодні, ми говорили з батьками про війну, і, чесно кажучи, я не вірила, що такий розвиток подій можливий. Я прокинулась о 6 ранку, побігла до батьків у кімнату. Одягнений у форму тато, поцілувавши мене у лоба і кудись поїхав. Мої ноги затремтіли, мама почала збирала речі в паніці. У новинах сказали, що б'ють лише по військовій інфраструктурі, але тільки прочитавши це, почула вибух біля нашого дому. Ось тоді я зрозуміла - почалась війна. Паніка, страх, нерозуміння як далі вчинити - всі українці це відчували у той момент.

У перший же день ми з мамою вирішили поїхати з Києва, нас взяли із собою люди у вантажівку (вантажний відділ). Ми стояли в заторі три години, нічого не бачачи. Просто сиділи й молились. Моя собака вила від нудьги, це зводило мене з розуму. Доїхавши до Фастова, ми повечеряли, послухали президента і розійшлись по кімнатах. Я не спала цілу ніч, через те, що дуже хвилювалась за тата. Цей день означав те, що я могла втратити найцінніше - близьких людей та своє життя.

На наступний день ми поїхали у Вінницю, де і провели два місяці. Ми зупинились у родичів, на той момент у їхній оселі було зібрано 18 людей з різних областей України, які у паніці бігли від ракет. Спали ми з мамою на підлозі, бо не вистачало місця. Кожен день був однаковим: зранку я дивилась новини, гуляла з собакою, а потім онлайн відвідувала уроки.

Я зв'язалась з волонтерами й почала плести сітки для наших захисників. Коли біля нас вибухнув вінницький аеропорт, було дуже страшно. Згодом, подзвонила хрещена, попросила приїхати, у неї сталась біда. Ми вирішили поїхати до неї в Миргород, попри постійні обстріли ракетами. Сидячи три години на вокзалі у Вінниці, я просто дивилась у стелю і плакала, згадуючи ранкове влучання снаряда в київський вокзал. Поїзд затримувався ще на годину, сил вже не було. Почалась комендантська година, всі вимкнули світло. Наші місця були біля туалету, тому люди які проходили повз лякали мою собаку. Вона починала гавкати, тому що не бачила людину, лише силует. Ми не спали цілу ніч слідкуючи по черзі з мамою за собакою. Під'їхали до Києва.

Я почула постріли, і в серці знову почалася буря. Мій рідненький Київ, він уже був не таким як раніше.

Приїхавши в Миргород, ми відправились до хрещеної. Продуктів в магазинах тоді майже не було, купляли все у людей. На Великдень маму викликали терміново на роботу, ми були вимушені поїхати додому. Я дуже сумувала за татом і братом, оскільки з лютого їх не бачила. Почались проблеми з грошима, я пішла на роботу, влаштувалась промоутером. Я дуже зраділа дізнавшись, що наші військові звільнили київську область від цих монстрів. Найбільше мене приголомшила Буча, Ірпінь, Гостомель. Побачивши фотографії з рідних вулиць, якими я гуляла не раз, серце впало у п'яти. У мене була істерика на дві години.

Мій хлопець також був в окупації, їм вимкнули зв'язок, на два тижні. Моєму хвилюванню не було меж. Було важко морально, тому що брат і тато також були на фронті, я кожен день молилась за них.

Тоді я зрозуміла наскільки важливо мирне небо. Я почала цінувати речі, які раніше здавались звичайною справою. Наприклад гарячу воду, світло, і найголовніше - близьких людей поряд . Мир для мене - це незалежна Україна. Я б дуже хотіла, щоб наша ненька розквітала, як каштани у Києві весною. Я точно знаю, що хочу жити саме тут в Києві, де могутня ріка Дніпро, круті схили та смачний борщ. Я бажаю всьому світу миру, особливо нам - українцям!