"Пройшов час - і ми дізналися, що ворог оселився в нашому селищі"

Галютіна Тетяна, 14 років, 9-А клас, Немішаївський ліцей №1,

Вчитель, що надихнув на написання єсе: вчителька укр.мови та літератури Мирончук Валентина Михайлівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Привіт, я Таня. Мені 14 років. Проживаю я в невеликому селі Мироцьке, що за 40 кілометрів від Києва.

Моя історія почалася 24 лютого о сьомій годині ранку. Я починала збиратися до школи, а потім до мене в кімнату зайшла мама в сльозах і сказала, що вночі почалося російське вторгнення в Україну. Мама сказала, що ніхто сьогодні нікуди не їде, всі залишаються вдома. Я розуміла, що почалася війна.

Через декілька годин ми почули перші вибухи, а ще трохи пізніше і побачили, як вертольоти кидають в лісі свої ракети. Пізніше з’ясувалося, то було на Гостомельський аеропорт. Після цього тато сказав іти в підвал, бо там безпечніше. Всю ніч ми чули вибухи. Я намагалася заспокоїти маму і самій заспокоїтись. Це було дуже страшно, бо я ніколи не була в таких страшних ситуаціях.

Через днів три в нас пропало світло, потім газ і після цього навіть зв’язку не було. Дні летіли дуже швидко. Ми ночували в підвалі в сусідів.

Кожен день проходив дуже сумно й однаково. Ми прокидалися, снідали, сиділи в підвалі і лягали спати. Але ми розуміли – так безпечніше.

Пройшов час - і ми дізналися, що ворог оселився в нашому селищі. Ми бачили, як вони катаються на танках і оселяються в чужих домівках. Російські солдати дуже багато мародерили, забирали в людей все, що можна було винести- від шкарпеток до пральних машин та телевізорів. Після цього забирали телефони і закопували в землю або розбивали. Мій знайомий йшов до рідних принести їжі, бо вже закінчувалась. Вони забрали телефон, розбили і жорстоко вбили чоловіка. Він не один став жертвою безжальних окупантів.

Наставали нові дні, ставало трохи тихіше. Ми вирішили переночувати в будинку – там було набагато тепліше.

Я прокинулася від криків тата. На сусідню вулицю виїхали танки і почали стріляти по домівках людей. Наша сім’я відразу спустилася в підвал. Через секунду почалося щось неймовірне. Лежачи в підвалі на підлозі, чули, як летять кулі і снаряди в наш будинок. Це було дуже страшно. Ніхто не знав: виживемо ми чі ні.

Пилюка піднялася, і мама сказала дихати в шматочок її кофтинки, який вона мені дала. Ми могли задихнутися, якби не послухали маму. Тато в цей час тримав двері, щоб куля не попала в когось з нас. Коли це все скінчилося, було зрозуміло – треба тікати. В нас вдома було дуже небезпечно. Вийшовши з підвалу, я побачила зруйнований свій дім від величезного снаряду. Якби ми залишилися вдома, нас би порізало осколками. Всю дорогу ми просто йшли пішки, але нас не пропускали ніде. Біля заводу, до якого ми прийшли, жили люди, які нас приютили. В них був здоровенний погріб, у якому ми прожили 3 тижні. Ставало дуже холодно, потім навіть випав сніг. Я була в кросівках сіточкою. В мене перемерзли ноги і почалися проблеми з нирками, які я і зараз лікую.

Ми настільки замерзли, що неможливо було залишатися в тому погребі. Ті люди дали нам домівку, вона була дуже старенька і страшна, але ми там ночували. Після цього ворог розташувався недалеко від нас, і ми навіть бачили, як вони слідкують за нами. Кожного дня ми чули і бачили їхні перестрілки та танки, які вони перевозили в ліс.

Тато сказав, що стає дуже небезпечно знаходитися в селі, і ми під час зеленого коридору вирішили тікати. Біля магазину «Фора» окупанти зробили блокпост. Тато пішов перший просити дозвіл, щоб нас пропустили. Вони начебто дозволили пройти, але потім під час нашого проходу сказали, що зараз розтріляють.

Це було настільки страшно, я не могла здержати сльози. Мій маленький братик запитав у мами: «Мамо, нас зараз вб’ють?» Плакали всі. Тільки тоді я зрозуміла, яка ціна життя і як треба його цінувати.

Все обійшлося, нас пропустили. Ми дійшли до залізничного вокзалу. Там окупант нам сказав – проходу немає. Там йшли бойові дії, і ми повернулися назад.

Ввечері тато пішов до своєї сестри. Мама плакала, не відпускала його, бо дуже багато людей розстрілювали і вбивали. Але тато повернувся живим і з радісною новиною. Нарешті весь цей кошмар скінчиться.

10 березня нам вдалося виїхати до родичів на Західну Україну. Коли ми приїхали, дізналися, що в бабусі, яка жила в сусідньому селі, згорів дім. На Закарпатті ми пробули чотири місяці, і там забрали у військо тата, відправивши служити. Додому ми повернулися самі. Нам з мамою і молодшим братиком було дуже важко все робити власноруч.

Ми прибирали, виносили осколки, викидали речі, які погоріли. Через деякий час, тата відпустили в Київ, і він встиг переробити одну стіну, в яку прилетів снаряд. До цього ми жили з діркою в стіні.

Зараз все більш-менш налагодилося, ми зробили опалення, переробили дві стіни, залишилося зробити ремонти і переробити ще одну стіну, яка потріскалася від удару. В цей час я розуміла, що ще бабусі потрібна допомога і підтримка. В діда була старенька хатинка, в якій ніхто не жив. Бабуся з тіткою заселилися туди і поки що проживають там.

Це був великий кошмар, який багато, хто пережив. Я дуже рада, що вдалося вижити і зараз в мене є змога жити. Треба просто цінувати і радуватися кожному дню, кожному моменту життя.

Життя – прекрасне!