Чорний Олександр, 18 років, студент 4 курсу ДНЗ МВПУ АТ БМ, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Решетило Наталія Миколаївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна – неприродний стан людини. Війна – це зло, насильство, біль, страждання, смерть... До недавнього часу про війну ми дізнавались з книжок, фільмів, нам розповідали про неї на уроках. Це було в минулому часі. На жаль, тепер і моє, наше, покоління знає, що таке війна, вона прийшла в кожен український дім, на нашу землю. Війна розділила моє життя на «до» і «після». В тому, мирному, житті у мене були секція танців, зустрічі з друзями, хобі, улюблена практика. Усе це, і навіть набагато більше, обірвалося в один день.

Містечко Макарів, всього за 30 кілометрів від Києва. П’ята ранку 24 лютого... Це був найдовший день в моєму житті. Ще вчора я думав, що саме о цій порі мені не треба прокидатися, аби виїхати на навчання, просто була виробнича практика. Але я прокинувся не від дзвоника будильника, а від маминого крику, страшного, до болю жахливого: «війна». Ніколи не забуду паніку, тривогу, відчай, страх, вибухи, які вже було чутно. До того ж переживання за батька, який в цей час був у рейсі, в Білорусі, молодший брат, який намагався зрозуміти, що відбувається, бабуся з дідусем – на іншому боці Макарова. Що робити? Куди бігти? Як рятуватися? Боже, спаси і врятуй! Та це був тільки початок.

Повернувся тато, стало трохи легше, але новини зовсім не тішили. Тепер моя нова реальність - це жити, спати та прокидатися під виття сирен і вибухів. Кров стигне, в середині весь час якийсь зрадницький холодок, очі все бачать, серце стукотить, а прийняти все це не можеш… Облаштували погреб задля спасіння нашої родини.

Чутно гуркіт важкої техніки з боку Білорусі, виє сирена, час завмирає... Крізь молоді дерева видніються рашистські символи на техніці, яка зупинилася через дорогу від нашого будинку. Розповідали, що ті запитували, чи вони вже в Києві, бо тільки в містах може бути асфальтована дорога (жах, що вони взагалі бачили, 21 століття!).

Розпачливий крик матері, гучні вибухи… Хотілося тільки одного – вижити, жити, щоб було майбутнє. Орки заглушили зв'язок, а на тому боці мої бабуся з дідусем. Не зважаючи ні на що, дідусь приїхав за нами: треба їхати у більш безпечне місце. Розпочалися масові обстріли, було прийнято рішення виїхати на західну Україну. Невже ми не побачимо свого будинку, і чи побачимо його взагалі; здавалося, що це – кінець. На блокпостах мужні люди, що залишилися боронити містечко. Зупинилися під Житомиром: нажахані люди закуповували якісь продукти, метушня, паніка, страх…

Досі у мене перед очима (навряд чи забуду колись) мамині сльози та стіни, які трусилися від вибухів.

Коли звільнили Макарів і Київську область, ми повернулися… через 42 дні.

Був страх, що ми побачимо. І побачили справу рук озвірілих бурятів: вирви від снарядів, розтрощені будинки, згорілі і заміновані автомобілі; смерть людей (Тетяна, вчителька, яку хотів зґвалтувати неадекватний бурят, та не зміг, проте зі злості зарізав ножем); дві наші мертві собаки (одну вбили, а іншу – з’їли)…

А ще ми плакали, не соромлячись своїх сліз, коли нас зустрів наш кіт – переляканий, зголоднілий, але такий рідний. Як виявилося, він весь час був в літній кухні. Мародерство (з нашого будинку винесли ноутбук (а дроти залишились – от де «розумашки»!), хоча телевізор і приставку не взяли, страшенний бруд залишила по собі «вторая армія». Біль, суцільний біль всередині. Говорять, що час лікує. Так, біль притупиться, але не пройде, не забудеться все те, що пережили, відчули, зрозуміли, переосмислили. Та на сьогоднішній день це страшне відчуття не покидає мене, а ще й за тих людей, які стали вимушеними переселенцями, які пережили окупацію, які загинули… Звісно, я боюся, як і всі. Але намагаюсь займатися роботою, щоб не було місця страху, навчатися, допомагати, жити...

Я не дужу люблю будувати далекі плани, але зараз починаєш цінувати спокій, який маєш, бачити і чути найрідніших та підтримувати їх, можливість поїсти зараз, бо потім може бути обстріл, сирена... Якісь образи на когось, непорозуміння в родині чи з друзями тепер здаються такими безглуздими і непотрібними. Я став зовсім інший, з обпаленою душею.

Колись вже говорили про «втрачене покоління» часів Першої Світової війни, думаю, що нас теж можна так назвати в певному сенсі, бо «нам було по 18 років...ми тільки починали любити життя і світ...».

Тепер і нас будуть називати «діти війни». Як я хочу жити в мирі, я люблю своїх рідних, близьких, друзів, свою землю.

На жаль, через війну роз’єднуються люди – рідні, близькі, дорогі. Вони вимушені приймати її виклики. Ми, українці, хто як може, захищаємо не тільки своє історичне минуле, а й сучасне, наше майбутнє. Ми переможемо, обов’язково! Ми все відбудуємо! Наша нація незламна, сильна, щедра, дружня, гостинна, бо в нас є сила єдності. Нам є заради чого жити!