Олефіренко Ліна, вчитель Комунального закладу "Малобілозерська спеціалізована естетична школа-інтернат ІІ-ІІІ ступенів "Дивосвіт" Запорізької обласної ради

"Війна. Моя історія"

Того ранку я прокинулась не від того, що потрібно було приготувати сніданок , збиратися на роботу. Мене розбудили дивні звуки, які долітали  зі сторони неподалік розташованого Мелітополя.

Перша думка, яка у мене промайнула в голові, була: «Мабуть, знову десь склади зірвалися, як колись у Богданівці». Але все виявилось набагато страшнішим - Війна.

Вірити не хотілось. Діти, які жили в гуртожитку, злякано горнулися до вчителів, чекаючи батьків, які під’їжджали забирати своїх переполошених кровинок. Вчителі намагалися заспокоїти своїх вихованців, обіцяючи їм, що це ненадовго, що через декілька днів навчання обов’язково продовжиться. А як же без цього? Все звичне, устатковане летіло шкереберть… І ось діти роз’їхались, а вчителі залишились самі: незвична тиша у коридорах, нещодавно ще таких гамірних класах, на шкільному подвір’ї.  

Через декілька днів на наших вулицях з’явилися вони- окупанти. Нахабні, ситі обличчя з презирством дивилися на «нацистів», від яких вони зібралися визволяти наш край. Колони танків , бронемашин, автомобілів пливли попід вікнами школи і людських домівок. Стіни дрижали, посуд перелякано цокотів, люстри хитались. А ми крадькома виглядали з вікон і тихенько знімали все на телефони, боячись, щоб хтось не помітив.

Раптом по селу розлетілась звістка: «Застрелили хлопчину біля мосту. Хотів махнути рукою -  у відповідь отримав автоматну чергу». Стало сумно і страшно. «Що ж ви , нелюди, коїте?». Біля містечка Дніпрорудне місцеві влаштували загороди, але хіба може щось стримати таку навалу?.. Прийшов син, приніс ще страшнішу новину: «У друга Юри сестру і зятя спалили живцем у машині прямим попаданням танкового снаряду. Вони їхали у Дніпрорудне купити ліки в аптеці. Там і зустріла їх смерть»…

Зателефонувала сестра: «Свекруха померла». Почула, що «братня сусідка» напала на нашу країну і перестала їсти. За кілька днів перенеслася у Божу вічність. Уявляю, як страшно було їй, вчительці, вихованій на радянській ідеології, почути таку звістку…

Потрібно хоронити, а жодна похоронна компанія не працює. Поїхали в містечко, хоч труну купити, а назад не виїдеш - знову танки: повернули свої страшні дула на дорозі і стоять, вишукуючи собі чергову жертву. Вісім годин просиділи в машині (з труною у причепі), ледве вирвались! Похоронили вчительку, яка 45 років віддала школі і дітям, тихенько і непомітно…

А нам далі жити на тимчасово окупованій території : чекати своїх (стан здоров’я не дозволяє виїхати), виконувати свій обов’язок, намагаючись вчити дітей, кожну частиночку свого серця вкладаючи в цю справу, щоб бути хоч чимось корисним своїй країні; не звертати увагу на тих, хто за шматок чогось добрішого побіг вислужуватись перед окупаційним режимом.

І вірити! І чекати! І знати:  Перемога прийде! Вона вже недалеко (так нам підказують звуки «прильотів», які долітають до нас). Впевнена: так і буде!