Князька Поліна, 16 років,

Демино-Олександрівський ліцей Троїцької селищної ради, село Сиротине

Есе «Один день»

Ви запитуєте мене про день, який кардинально змінив моє життя? Коли і де я усвідомила, що почалася війна? Гаразд, я розповім про те, що мені довелося пережити.

День, коли почалася війна, багато чого змінив у моєму житті. На той час мені було близько десяти років. Тоді я зовсім не розумілася в політиці, але зміни відчувала.

Спочатку, це було обмеження в часі – комендантська година. На вулицях почали з’являтися люди у військовій формі. Чим далі, тим більше.

Потім я почула звук, дуже схожий на грім. Мама сказала, що з таким гуркотом снаряди б’ються об землю. Згодом цей звук став буденною справою. Якщо уважно слухати його, можна визначити вид зброї.

Вчилася я в початковій школі. Нам почали розповідати про засоби самозахисту в екстрених випадках. Наприклад, коли почався обстріл поруч з твоїм місцезнаходженням на вулиці, треба лягати на землю обличчям донизу, закриваючи голову руками. У приміщенні ж потрібно відійти від вікон, дзеркал. Знайти кімнату без скла і перебувати там доти, поки обстріли не припиняться.

Дуже страшно, живучи на четвертому поверсі, відчувати, як твоя будівля тремтить. Пам’ятаю як ми клеїли скотч на вікна, задля їх стійкості.

Жила я в квартирі. А щоб сховатися від вибухів, потрібен підвал – безпечне місце, який був за півтора кілометра від нашого місця проживання. Часто обстріли були саме вночі, тому доводилося спати одягненою, з речами, документами, щоб у будь-який час була можливість втекти до підвалу, холодного і сирого. Були там запаси їжі в банках, кілька ліжок з дошок і цегли, спати на яких було зовсім незручно.

Такий підвал був і в моїх бабусі і дідуся. Пам’ятаю, як одного разу приїхала до них і гралася з подружками біля двору. Коли побачила військові літаки, скам’яніла. Вони кружляли над моїм містом, скидаючи гарячі снаряди.

До цього разу я вже бачила їх. Де саме? В небі, над моєю головою. В цей час моє серце билося дуже сильно, а мозок відмовлявся вірити в те, що це відбувається зі мною.

Ми з мамою почали бігти на пошуки порятунку. Коли знайшли яму, сіли туди. Матуся прикрила мене собою. Пробули там хвилин десять, а здавалося вічність. Я була в шоковому стані.

Коли все закінчилося і нашому життю вже нічого не загрожувало, ми вилізли з ями і пішли додому. Мої очі наповнилися сльозами і всі емоції почали виходити назовні. Це все неймовірно злякало мене. Саме в цей день я зрозуміла – почалася війна…

Багато чого відбулося. Ви коли-небудь,дивлячись телевізор,бачили, як біля вашої колишньої будівлілише в декількох метрахпадав снаряд? Я бачила.

В мене навіть були тимчасові канікули через те, що вікна в моїй школі були пошкоджені осколками снарядів.

Після всього пережитого, моя родина вирішала, що продовжуватися це більше не може. Мене чекав новий етап мого життя – переїзд. Новий дім, нова школа, нові друзі. Я не хотіла цього, але ми не могли жити так далі.

На душі було відчуття страху – починати все наново в житті, коли у минулому все вже було облаштовано. Дідусь з бабусею залишилися, а ми з мамою поїхали. 

Сім’я в мене неповна, батько пішов від нас, коли я була зовсім маленькою. Дідусь був мені за тата, тому переїзд розірвав мою сім’ю на дві частини, на два періоди – до і після...

Ще я втратила двох своїх четвероногих друзів. Дві віддані і красиві вівчарки. Не було змоги взяти їх із собою. Щоб вони не блукали голодні по вулицях чи притулках, де на них чекає лише смерть, було прийнято рішення: приспати їх. Тепер вони сплять вічним і, сподіваюся, спокійним сном.

Важко повірити у це, але вже шостий рік називаю домівкою місце, де у цей час немає війни…          

Що означає мир для мене сьогодні? Після всього пережитого хотілося б, щоб ніхто не знав жаху війни, щоб не було ніяких переселенців, днів пам’яті та скорботи, а був мир на землі моїй, упевненість у майбутньому, світло радості, сповнення мрій… Бо так хочеться, щоб все було саме так.