Історії, які ви нам довірили
У нашому підвалі переважно закупорка [консервація] стояла, матрац накачаний лежав і на крайній випадок тормозок – тушонка там… О дванадцятій ночі могли туди бігти, о четвертій ранку могли. Переважно вночі обстріли відбувалися. Дітей брали на руки; які старші, самі в підвал ховалися. А того, який маленький, тато брав на руки й ніс у підвал.
Тріщина по будинку йде, будинок нахилений. Стіна від кута повністю нахилена. З іншого боку теж тріщина.
Коли стеля на мене впала, я була при надії, з великим животом, сім місяців було… Ми живі залишилися з дитиною. Хоча страшно в такому будинку жити. В аварійному будинку ми живемо. Усе сипалося, усе падало.
Коли вони народилися, це тільки почалося. Діти ще не розуміють усього, хоча кажуть, що «там бух-бух-бух, стріляють».
Товариство рибалки та мисливця, підприємство таке, до війни шукало, хто б жив, охороняв цей будинок, дивився за порядком і щоб оплачували комунальні послуги. Й ось ми тут 12 років живемо. Дотримуємося порядку, садимо город, білимо, фарбуємо. Зараз будинок в аварійному стані, є одна кімнатка, де ми з дітьми живемо.
Була б можливість, ми й раді виїхати, але я люблю свій будинок. Ми всю війну нікуди не виїжджали, усе як починалося, усе як війна йде, постійно ми тут.
Я дуже сильно переживала, бо я одного народила – і ми якраз ховалися в цей час у підвалі. А потім, коли ця вся війна почалася, я ходила вагітна іншою дитинкою. Малюк дуже відчував, звичайно, це все, гуркіт. У мені дуже сильно смикався, бо і я боялася, і йому там страшно зі мною було, як кажуть.
Бігали, у підвалах ховалися. Ну а потім, коли до нас осколки посипалися, вікна нам повибивало, щоправда, повставляли. Ну й ось, так живемо, як кажуть, у страху. Десь бабахне – ми в підвал, десь щось…
Люди іноді приїжджають сюди, і коли іноді бабах-бабах, вони кажуть: «Як ви тут живете?». Ось так і живемо. Навіть діти знають, що таке «бабах».
Допомоги просити нема від кого… Дах весь тече, бо осколками побило шифер. Вода на вулиці. Ну нічого, справляємося, хоч якийсь дах над головою є.
Якби цього даху над головою не було, куди б я пішла?
Дуже важко. У магазинах усе дуже дорого, дуже важко. Іноді на ті гроші, які платять, дуже важко жити. До війни ще якось ми могли прожити на те, що отримували.
Головне, щоб діти були ситі, а щось купити одягнутися або щось ще, це потім…
У мене на першому місці холодильник, щоб діти ситі були. Заощаджуємо зараз на речах, доношуємо те, що є.
Живемо заради дітей. На ноги підняти – це головне. А страх є в кожної людини. Усі ми боїмося, усі під Богом ходимо. На все Божа воля, як Господь направить – так воно й буде.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
