У Закарпатті я живу з кінця липня 2014 року – з тієї миті, коли в поспіху з мінімальною кількістю речей покинула охоплений війною Донецьк, де жила та працювала багато років.

Першими в Мукачеве з Авдіївки переїхали батьки. Мама й тато поїхали до санаторію відпочивати набагато раніше, ще не підозрюючи про все те, що буде відбуватися.

Були вони спочатку під Вінницею, час їх перебування пройшов, але почалися військові дії в Донецьку, і так вони потихеньку перебралися – спочатку до Трускавця, Моршина, Сваляви. Потім вони були в Мукачевому на екскурсії. Їм дуже сподобалося місто, і батьки вирішили, що залишаться тут, щоб перечекати. Але це все затягнулося.

Страшно було, коли починалася атака, ти чуєш, як стріляють, чуєш дуже страшний звук, але не знаєш, коли це скінчиться, куди прилетить.

Кілька місяців я жила й терпіла, а потім зрозуміла, що все – не можу. Я купила квиток до батьків, але перед цим привезла їм дитини. Я дуже боялася, щоб із вокзалом нічого не сталося. Тому що до цього його то мінували, то закривали, то скасовували поїзди. Але в той день усе пройшло дуже добре, а наступного дня вже були якісь сутички, і люди не поїхали.

Я працювала в Донецьку візажистом, і тут, в Ужгороді, знайшла таку роботу.

Що стосується повернення до Донецька в разі стабілізації ситуації, я вважаю за краще не згадувати. Не хочу більше планувати, щоб потім не розчаровуватися, не ламати свої надії. Тому я цю тему для себе закрила. Ось як буде складатися життя, так і буде.

З одного боку, важко, коли тебе зривають із твого насидженого місця, а з іншого боку — це як перевірка характеру.

Але навіть якщо в Донецьк мені не судилося б повернутися, я не припиню всім серцем підтримувати улюблений «Шахтар». У мене дуже багато пов’язано з «Шахтарем»: багато гравців і їх дружини були моїми клієнтами. Тобто, у мене досить дружні стосунки з багатьма з них, і з тими, які вже навіть і не грають. Команда для мене, як маленький Донецьк, частинка чогось рідного.