Історії, які ви нам довірили
Моє звичне буття припинило бути таким у грудні 2013 року. Тоді я дізналася, що в мене під серцем б’ється нове життя. Ця дитина була дуже довгоочікуваною.
До вагітності в мене життя, як то кажуть, вирувало. Я 10 років пропрацювала прес-секретарем Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Паралельно працювала журналістом і піарником у політиці. Після новорічних свят через загрозу викидня мені довелося залишити роботу й лягти в лікарню на збереження. Лікарі настійно рекомендували суворий лежачий режим. У такому режимі я прожила 8 місяців. Мені категорично заборонено було нервувати. Але як я могла залишатися спокійною, коли до мого міста прийшла справжня війна?!
Благо, що на збереженні я лежала в лікарні в Словʼяносербську – в 30 км від Луганська, і до листопада там було більш-менш спокійно, наскільки це можливо в підконтрольному «ЛНР» містечку.
Коли в червні в Луганську почалися масовані обстріли, жителі обласного центру переїжджали до спокійнішого Словʼяносербська. Звичайно, були перебої з мобільним зв’язком, постачанням продуктів харчування, водою й електроенергією, відсутність роботи. А ось бомбардувань там не було до осені 2014.
Для мене тоді головною проблемою став проїзд в обласний перинатальний центр, де було необхідно пройти кілька обов'язкових у моєму випадку обстежень. Для мене це були стресові моменти. Блокпости, люди в камуфляжі зі зброєю в руках... До вагітності я була дуже занурена в інформаційні потоки та мас-медіа, було дуже складно стримати себе й змусити просто не дивитися, не читати й не слухати. Тому що іншого способу заспокоїтися я не бачила.
Ми знали, що на мене чекає планова операція, тому залишалися до останнього на місці, тому що був великий ризик під час переїзду втратити дитину. Буквально щодня думали – залишатися чи їхати.
Не гаючи часу, до пологів ми підготувалися ґрунтовно. Придбали всі необхідні медикаменти, підгузки, одяг, візочок і навіть бензиновий генератор. Це на випадок, якщо в день операції не буде в лікарні світла. До слова, в Словʼяносербську кілька разів під час пологів у лікарні використовувався генератор. Таким чином ми застрахували себе від постачальницьких проблем.
На Яблуневий спас, 19 серпня 2014 року, я народила хлопчика, якого назвали Михайлом. Перебуваючи в лікарняній палаті, чула вибухи – десь уже поряд йшли бої. До того часу лінія вогню підійшла зовсім близько, але в Словʼяносербську ще можна було перебувати. Тим паче, що малюк був після кесаревого не зовсім стабільний.
Залишити Словʼяносербськ вирішили в перших числах листопада 2014 після того, як від вибухів на сусідній вулиці в будинку вперше вилетіли вікна, та довелося ховатися з новонародженою дитиною в підвалі.
Спочатку переїхали в Луганськ у свою квартиру. Але наш будинок знаходиться в східній частині міста, біля Станиці Луганської, де теж постійно йшли бої. Тому і там залишатися було небезпечно, до того ж наставала зима. Лякали невідомість, відсутність кваліфікованих лікарів, можливе відключення опалення. Так що за кілька днів ми знову виїхали.
Тоді дитині було три місяці. Ми не уявляли, як переїжджатимемо через блокпости й лінії вогню, тому що не було жодної конкретної й достовірної інформації. Неможливо було дізнатися, чому немає світла й води, і коли вони з’являться знову, який сьогодні режим пропуску й багато інших нагальних питань.
Все це було, власне, як і зараз, як то кажуть, «на удачу». Ти сідаєш у машину з маленькою дитиною і не знаєш, що буде далі. Коли ми вже в’їхали на територію, підконтрольну Україні, дізналися, що це був «день тиші». Тому ми не потрапили під обстріл.
Тривалий час нам довелося жити в друзів у Рубіжному, Харкові, Києві. А зараз я з чоловіком і маленьким Михайликом живемо в Борисполі.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
