Ірина Зорька

«Ми – люди, які вирвані з корінням»

Війна для мене – це тяжкий психологічний наслідок. Болюче питання для моєї душі, це покинуте рідне місто. За ці роки я поховала дві найближчі свої людини. Я думаю, якби не було війни, вони б ще були живі. Внаслідок цієї жахливої війни у всіх нас здоров’я не покращилось, а відбувся такий психологічний стан, що багато хвороб дали про себе знати. Ми – люди, які вирвані з корінням. Якби ми по своїй волі виїхали зі свого міста, зі своєї домівки, було б одне питання. А ми виїхали з-за війни.

Для мене війна на Донбасі почалася ще з квітня 2014-го. Почали стріляти у місті в різних районах, але вже з березня місто жиле другим життям. Всі це бачили, я досі працювала, але ясно було, що в місті щось відбувається. Але до останньої хвилини ми не думали, що почнуться такі дуже скорботні дії.

Початком війни стало те, що в кінці травня місто було вже пусте, людей взагалі було мало. Всі тікали хто куди, на вокзалах було все забито, всі виїжджали. Я не слідкувала по всіх районах, я скажу тільки про себе. В кінці травня я вже чула багато пострілів в Станиці, Воєнкомату, Горних кварталів – так вони називаються в нас. І коли прийшла моя невістка і сказала, що вона буде зв’язуватися з волонтерами і від’їжджати з онуком на Харків, я тоді все передумала за ніч і сказала, що ми поїдемо в Бориспіль. В нас ніде нікого не було, крім друзів. Вони нам надали таку допомогу. В Борисполі були просто знайомі люди. Ми зібрали сумку, взяли дитину і на останньому потягу поїхали.

Їхали в вагоні в основному всі жінки з дітьми. Нам було страшно. Ми проїхали всі міста нашої Луганської і Донецької області, змінили маршрут, я так думаю. Коли ми вже були на території України, зайшли солдати перевіряти наші документи – тоді ми тільки заспокоїлися. Почали годувати дітей, розстилати постіль. Так ми приїхали.

Ми ще з березня почали думати, що все змінилося. Сестра моя говорила, що треба уїжджати, буде щось таке. Наче в повітрі стояв такий дух війни.

Коли я їхала, там залишилася моя мама, сестра, племінник. У нас маленька дитина була, невістка, нам треба було їхати. Я прийшла до мами й сказала: «Я думаю, що через два тижні ми повернемось, мамочко, будь спокійна, все буде нормально». А сестра мені сказала: «Якщо буде, куди повертатися». Так воно і сталося. Ми вже не повернулись туди. Мої родичі були під обстрілами.

Мені запам’яталося найбільше, як я шукала своїх родичів по списках. Зв’язку не було з Луганськом. Я не знала, як мої мама, сестра і племінник. Я шукала їх і по волонтерських групах, в списках в інтернеті, в Фейсбуці, скрізь були різні зв’язки з закритою територією – там, де вже відбувалися обстріли. Я багато знайшла своїх знайомих там, які загинули. Своїх я не знайшла. Я знайшла пізніше, коли почали виходити в місця, де був зв’язок на якісь пів хвилини, що «ми живі». Я знала, що вони живі і трошечки заспокоїлась. Потім, коли був перший коридор, мій чоловік поїхав туди. Вивіз сестру і племінника, а мама залишилася в своєму домі. Пізніше ми вивезли й маму.

У мене був там дім, там було все, робота. Я без цього всього залишилася. Мені прийшлося кинути все і їхати з однією сумкою. Нас всіх розкидало по світу, моїх родичів.

Спочатку всі були в такому стані, що приходилось звертатися до психологів. Мені і зараз потрібна психологічна допомога, бо ще й загальна обстановка з коронавірусом. Психологічний стан мій погіршився. Я в свої 60 років мрію про покращення свого психологічного стану, здоров’я. Мрію, щоб в мене був новий дім. Живу на автопілоті.

Мрія в мене така, щоб я вже ніколи не бачила війни, щоб наша держава була вільною, щоб люди наші посміхалися, щоб діти росли в достатку, щоб ніхто і ніколи не бачив такого в Україні, що пройшли ми, того, що ще проходять наші люди.

Для мене з першого дня, як почалася війна, в голові відбулося переосмислення. Я ніколи не була матеріалісткою, за всім своїм я не страждаю. Для мене головне душевний спокій. Головне, щоб люди відносилися один до одного доброзичливо, посмішки щоб були друг другу, щоб підтримка була і від українців до нас, щоб нас не відрізняли, що ми з Луганська чи з Донбасу.

З першого дня в мене відбулося переосмислення: тільки спокій, здоров’я, душевний спокій головне в житті людини. Ніяка матеріальна частина, ніякий там скарб – це не головне.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/