Я була вдома на Північній Салтівці, добре чула вибухи. Почала збирати речі, потім пішла до батьків. 

Місяць ми ховалися в підвалі, зіткнулись з гуманітарною катастрофою. 

Їжу майже не привозили через постійні бомбардування. Черги були великі, і нам не завжди діставалося.

Потім почала пропадати вода і світло, тому я вирішила виїхати. Найважче було організувати виїзд. Нас було сім дорослих, в машині треба було розмістити речі трьох сімей, собаку і кота. Було сніжно, того дня сильно бомбили, машина була на літній резині, і все одно мені вдалося вибратися.

Психологічно мені складно, але я вже звикла до повітряних тривог і звуків вибухів.

Я бачу своє майбутнє в Україні. Вірю, що наша країна підніметься з колін, відбудується, і все буде добре.