Мені 34 роки, народився і жив у Маріуполі, працюю в Метінвесті. Одружений, дитина є. 24 лютого ще до роботи мені зателефонували і сказали, що війна почалася. Ми почали збирати речі і ввечері виїхали зі свого району, бо ми жили на мікрорайоні Східний, а там бомбили ще з 2014 року. 

Світла не було. Ліки у нас були з собою. Їжа була, бо ми жили у друга - в центрі, в кафе. Там було багато людей, і коли ми бачили, що в когось психологічні проблеми, ми підтримували один одного і паніки не було.

Війну до цього ми вже бачили. Все, що було шокуюче, я бачив у 2014 році. Найшокуюче - це коли я бачив, що люди стрибають з палаючих будинків.

16-го березня ми сіли в машини і виїхали. Нас було вісімнадцятеро на чотири машини. Четверо людей виїхали на день раніше і через волонтерів передали нам, що можна виїхати. Ми зібралися і власним транспортом виїхали.

Частина сім’ї залишилася в Маріуполі. Зв'язок ми не сильно підтримуємо, бо там діє пропаганда, вони звинувачують у всьому Україну. Зрозуміло, що агресор - Росія, це вони на нас напали. А там людям промивають мізки.

Я сьогодні живий, а завтра - ніхто не знає, що буде. Так що на майбутнє планів поки немає.