Коли почали стріляти, ми тікали в погріб. Було страшно. Ми нікуди не виїжджали, тут були з чоловіком. Виїхали мої діти, онуки, правнуки, а ми тут були, в окупації. Гуманітарну допомогу нам давали, руську ми не брали. Як наші нас звільнили, тоді ми почали брати. Я на воротах почепила об’яву, що пиріжки печу, продавала - так ми і проживали.

Ми нічого не знаємо, але віримо, що буде перемога. Хочеться, щоб якнайшвидше. Надіємося, що буде мир.