Луньова Марія

9 клас, Карлівський ліцей імені Ніни Герасименко

Вчителька, що надихнула на написання – Стовбун Світлана Володимирівна

Чому бути українкою – це моя суперсила?

Україна… «Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть», далі «велетенські граби, сосни, вільхи, явори, дуби», а он «лани широкополі, і кручі», за ними «реве та стогне Дніпр широкий», а десь там на видноколі «небо з морем обнялося». Яка краса! «Здається, кращого немає нічого в Бога, як Дніпро та наша славная країна»…

Сирена… Постріл… Вибух… Зруйновані будинки, життя, мрії… Маріуполь, Ірпінь, Бахмут, Буча, Херсон, Ізюм…

Наш земний рай став справжнім пеклом. Війна прийшла в дім кожного українця.

Ворог лякав своєю могутністю. Увесь світ був переконаний, що ми не протримаємося й тижня. Паніка… Тривога… Страх… Однак, недарма кажуть: «Козацькому роду немає переводу». Уся країна згуртувалася заради Перемоги. Незрушною стіною на кордонах стали наші ЗСУ. Усі телеканали об'єдналися в «Єдині новини». У кожному містечку працювали волонтери. Вони гріли, годували, допомагали, збирали…

Світова спільнота була вражена й захоплена нами. Бути українцем стало справжньою суперсилою.

На фронті стоять не ті супергерої, про яких пишуть у коміксах. Ні. Там звичайні люди, як і ми. Та все ж вони справжні титани. За їхніми плечима стоїть уся Україна.

Завдяки нашим воїнам я прожила ще один день. Настав спокійний ранок без вибухів і пострілів. І в цьому, здавалося, мирному життя, згадуєш як несолодко доводиться їм. Постійна небезпека, холод, бруд, кров…

Безперечно, війна почалася не 24-го лютого й навіть не 2014-го року. Уся історія України - це боротьба за незалежність. Століттями сусідні держави хотіли її знищити, зламати, залишити нечітким спогадом. Та навіть у найхолоднішу ніч вогник української нації ніколи не згасав. Його підтримували наші патріоти.

Саме завдяки культурній діяльності Мазепи, народній пісні про козака, отій гарячій думі Шевченка, промові Степана Бандери, жаринка продовжила своє існування. Ба більше, вона набралася сил і розгорілася нетлінним полум'ям.

Сниться мені Запорізька Січ… Широкий, безкрайній степ. Десь там, на схилі, зупинилося татарське військо. Шмигнула зграя сіро-бурих вовків. Раз, і нізвідкіль виринув козацький полк, як грім серед білого дня. Вороги і незчулися, як були знищені. Бій скінчився швидко… Ото вже справжня суперсила. Про козаків-характерників знали всі. Селищами ходили легенди, перекази, пісні… О, великі пращури, передайте свою суперсилу нашим ЗСУ! Станьте невмирущими духами поміж них на теренах Запоріжжя, ангелами-охоронцями, що захистять кожного бійця. Тоді наші незламні воїни отримали б додаткову зброю – бути непомітними, невразливими та непереможними.

Новий день наближає Перемогу. Кожен українець має свій фронт. Хтось працює, хтось донатить, хтось волонтерить, хтось захищає. Моїм головним обов'язком є навчання. Освічена молодь – успіх країни в майбутньому. Усе це – наша суперсила. Без цього багаття українського народу давним-давно зітліло б.

За вікном падає лапатий сніг. А я на перерві стою в холі й плету білосніжні сітки. У такі хвилини відчуваю особливий трепіт. Здається, маю таку суперсилу і вкладаю у зроблене таке супербажання, що можу закрити наших воїнів від ворожих куль, як та Покрова, що захищала козаків.

Я - українка! Живу й пишаюся цим. Історія мого народу починається ще з часів Київської Русі. Я нащадок мудрих князів, великих полководців, безстрашних козаків, свободолюбивих повстанців, сильних діячів. І зараз живу серед героїв.

Ці люди готові віддати життя за нашу свободу. Звідки ж береться ця нездоланна сила духу? Напевно, відповіді не знає ніхто. Оця міць існувала й буде існувати ще тисячі років. Бо ми – українці.