Мені 33 роки. Ми з чоловіком із міста Покровськ Донецької області. У нас троє дітей: десять років, п’ять, найменшому – рік і вісім місяців. Ми з чоловіком із 2015 року були військовослужбовцями, обороняли нашу країну. Він чотири роки, я - два. Коли почалася повномаштабна війна, я була вагітна третьою дитиною. Нам довелося покинути все, що в нас було, тому що там неможливо було залишатися. Чоловік має інвалідність, зараз проходить лікування. Дуже важко було дітям адаптуватися на новому місці. 

24 лютого я збирала дитину до школи, і мені зателефонувала мама: «Настю, почалася війна». Тоді ми вже з новин із чоловіком все дізналися. Трохи ще намагалися жити вдома, потім вирішили покинути домівку, щоби врятувати дітей.

Складно було морально. Ми схопили одяг на перший час, документи і виїхали. Тяжко було знайти житло. Грошей багато не було. Ніхто не думав, що таке в нас трапиться. Важко дітям пристосовуватися на новому місці. Складно було змінювати налагоджене життя. 

Зараз ми у Кропивницькому. Чоловік тут колись жив, а потім пішов служити і зрештою залишився в моєму місті. У мене була дитина від першого шлюбу, я була розлучена. Чоловік теж. Познайомилися на службі й вирішили, що будемо жити в Покровську. 

Психологічно дуже тяжко. У мене батьки там залишилися, не хочуть виїжджати. І щоранку, якщо вони не телефонують, у мене починають труситися руки й ноги. У 2022 році, коли не було зв’язку, я добу не могла до них додзвонитись. Так боялася, що з ними щось сталося! Ми потім із мамою довго плакали. 

Шокував цинізм росіян. Вони ниці. Я навіть не можу їх назвати людьми через те, як вони вбивають наше населення, ґвалтують, вирізають, розстрілюють. 

Вразили мешканці Кропивницького. Як ми тільки приїхали, люди дізналися нашу історію й дуже допомогли речами. Принесли подушки, ковдри, подарували коляску меншій дитині. Люди в нас набагато добріші, ніж у всьому світі. 

Мрію повернутися додому. Хочеться, щоб ми з чоловіком жили до старості у своїй домівці; щоб наші діти росли у вільній країні й нічого не боялися. Щоб не було такого, що дитина в школі, лунає тривога, а в тебе серце калатає від страху за неї.