Коли почалася війна, ми були в Херсонській області. Пів року провели в окупації. Потім виїхали до Польщі, а зараз живемо в Запоріжжі.

Відразу ж 24 лютого ми бачили, як ідуть танки з російськими прапорами. Пів року було дуже тяжко. Бувало навіть таке, що не мали чим дітей годувати.

Найстрашніше – це коли розстрілювали людей у селах. Приїжджали кадирівці і розстрілювали людей. Ще ми, коли там були, бачили, як підривають Каховку. 

Ми виїжджали через Василівку своєю машиною з двома дітьми. Стояли на розбитій заправці в серпні. Було дуже страшно. Не було води, їжі. Тяжко виїжджали. Спали в машині три доби. А коли виїхали й побачили українські прапори і наших хлопців – це було найкраще на той момент.

В нашій родині всі залишилися без домівок. Ні в кого немає житла: ні у нас, ні в брата, ні в сестри. Оріхів розбомбили повністю. 

Сину маленькому вісім років, і йому було найтяжче. Він виривав волосся, не спав, ховався під ліжко. Зараз дитині вже трішки легше. Ми ходили до психолога, і синові стало краще.

Хотілося б, щоб війни не було. Дуже багато всього змінилося. Ми жили, працювали, виховували дітей. А зараз залишилися без нічого.