Окуповане південноукраїнське село залишилось без аптеки. Тетяна як фельдшер не могла залишити хронічних хворих без лікування, тому налагодила постачання необхідних препаратів. Від співпраці з окупантами вона рішуче відмовилась

Я була пенсіонеркою, проживала в селі. Мене запросили працювати фельдшером у населеному пункті, де не було фельдшера 11 років. Я погодилась і працювала до повномасштабного вторгнення. А з початком вторгнення побачила, що це вже буде робота зовсім не та. Керівництво медико-санітарної допомоги перейшло на бік окупантів, а мене це не влаштовувало, і я звільнилась у серпні 2022 року. 

До війни ми жили нормально, тримали господарство, працювали. Чоловік трудився на землі вдома, а діти були у Запоріжжі. Жили як усі нормальні люди. Наше життя було надійне, рівномірно текло своїм руслом. А 2 березня 2022 року в наше село зайшли окупанти. Це було жахливо. Вони йшли великим потоком по селу. Люди поховалися по домівках, і ми також. Розглядали їх у вікна. Було дуже страшно. Йшли великі колони техніки. Ми не знали, що робити, як із роботою вчинити, і що далі буде. 

Проблема відразу постала для мене як для медика – де брати ліки для хронічно хворих: гіпертоніків, діабетиків та онкохворих. Аптеки зачинилися, їх розграбували. 

Окупанти з танка одразу розбили магазин. Для нас це було щось дуже дике, і миритися з цим усім я не могла. Найперше почала шукати, де мені взяти ліки для цих хворих. Допомогла мені куратор медицини по нашій амбулаторії. Підказала, як можна зв’язатися з волонтерами в Запоріжжі. 

Мій син проживав у Запоріжжі, і я зв’язалася спочатку з ним. Він мені закуповував ліки за допомогою волонтерського центру у Запоріжжі й передавав перевізниками. Спочатку поліклініка Токмацька передавала, а потім – по інших каналах, поки це було можливо. Їх іноді викидали під час огляду на блокпостах, і ми втрачали ці ліки, але все одно людей забезпечували. 

Одного разу прийшли окупанти і сказали, щоб виходила на роботу, бо я все це робила з дому. У фельдшерському пункті я не змогла працювати - мені було страшно, тому що постійно ходили військові з автоматами. Вони неадекватні, і було незрозуміло, чого вони хочуть. Тому я вдома сідала на велосипед і розвозила ліки. Люди замовляли, я складала списки, передавала до Запоріжжя, а потім син передавав мені ліки і я їх розвозила людям. 

А згодом прийшов окупант і сказав: «Відчиняйте медичний заклад і працюйте». Я сказала, що боюся там працювати. Він говорить: «Ми вас будемо охороняти». 

– «Я вас боюсь, і виходити туди працювати я не буду. Як допомагала людям із дому, так і буду далі допомагати». Окупант сказав, щоб я написала список, яких ліків потребують люди, надала їм, а вони будуть тими ліками забезпечувати. Список я написала, але ніхто нам ці ліки не дав. Дали тільки дві упаковки еналаприлу і ще чогось, а більше нічого не зробили. Потім я написала заяву на звільнення, у серпні 2022 року я звільнилася. 

Позицію проукраїнську я не приховувала, всі люди знали про неї, я й окупантам розповідала про це. Тож недовго ми чекали товаришів із ФСБ з обшуками. Ми чекали наступу, як і всі. Садили город, думали, що нашим допоможемо. Дізналися, що таке війна. До нас прийшли 15 чоловік і ввірвалися в будинок із автоматами. Кричали: «Де ваш телефон?» Мені потрібно було його заховати, тому що я трішки фотографувала техніку і передавала сину, а син передавав у чат-бот. Телефон окупанти не знайшли. 

Після обшуку я поїхала до старости, Тетяни Іванівни Чорнухи, спитати, як у неї справи. Бо ми обидві - актив села, фельдшер і староста - залишилися там, і про нашу позицію знали. Її забрала в той день ФСБ, і до сьогодні ніхто не знає, де вона. Тоді ми з сім’єю вирішили виїжджати, бо зрозуміли, що там життя не буде. Паспорти, перепустки на машину, пенсії, допомоги – ми нічого не оформляли, трималися до останнього. 

Мамі 80 років, її після прильоту вибуховою хвилею відкинуло, і вона зламала руку. Ми її забрали і з перевізником виїхали до Запоріжжя. 

Прибрали город, зібрали врожай, і все роздали людям, які там залишилися. Взяли сумку, маму посадили на каталку – і поїхали через Василівку. Дочка нас зустріла в Сумах. Я дуже вдячна центру, де нас зустріли. Мамі надали допомогу. Виміряли цукор, бо в неї цукровий діабет. Ще й зламана рука була, і артроз, мама погано ходить. Виміряли тиск, нагодували. Ми добу їхали, а з діабетом потрібно щось поїсти. 

Донька зустріла, її знайомі в Сумах допомогли - довезли нас у Полтаву. Чотири місяці ми жили там. Зареєструвались як переселенці, отримували виплати – дві тисячі, і більше жодної гуманітарної допомоги ми там не отримували. Важко було. У доньки двоє діток, квартира, робота. Чоловік – військовий. А потім син пішов у ЗСУ, його дружина з нашим онуком у Черкаси переїхала. Їхня квартира в Запоріжжі стояла пусткою, і ми приїхали сюди: я, чоловік і мама. Тут нам Токмацький хаб надав допомогу гуманітарну. Отримували ми й від Фонду Ріната Ахметова. Чоловік працює, ходить сітки в’язати. Я вдома з мамою, покинути її не можу. У неї панічні атаки, гіпертонія, і вона сама вдома боїться. 

Забрали росіяни в нас нормальне життя. У мами були нервові зриви дуже сильні. Стару жінку вийняли зі звичного середовища. 

Потихеньку адаптуємося. Ліки приймали. Живемо і чекаємо на перемогу. Сподіваємося повернутись. Якщо в селі залишиться хата, то хочемо повернутися додому. Маючи за плечима 60 років життя, доводиться починати все спочатку. Що там робиться зараз, ми не знаємо. Очевидці, які лишилися в селі, не можуть розповідати, що там насправді коїться. Пишуть, що все нормально. Живемо і сподіваємось. Потроху донатимо, скільки маємо коштів. Отримали допомогу від ООН. Дякуємо, що змогли нам допомогти.