Єленець Тамара,

викладачка Вирівського ліцею Вирівської сільської ради Сарненського району

Війна. Моя історія

Психологи кажуть, ніби треба згадувати про минулі травми, тим самим пропрацьовуючи їх, щоб не залягали на душі токсичним тягарем. Я в це не вірю. Переконалася, що всі дитячі болі треба забути, ступати сміливо у нове життя, не оглядаючись. Говорю тільки про себе. Кому допомагають психологічні вправи, різні хитрощі коучів, тим свою думку не нав’язую.

Страх і розпач згадувати не хочеться. Як було страшно, коли тяжко захворів чоловік! А ми ж тільки одружилися. Страшно, коли помирали батьки. Та це закон буття.

Ранок 24 лютого… На Україну напала рф. А потім день 29 липня … Зимового ранку абсолютне зло показало свою личину. Воно вдарило в серце болем, смутком, породило ненависть та рішучість. Енергетичний клубок надсильних емоцій покотився за мною і вибухнув 29 липня. Згоріла хата. Не від ворожої ракети. Чи пережила я такий жах, як люди, в чиї оселі прилітали ракети серед ночі, руйнуючи будинки повністю і вбиваючи дітей? Ні. При всьому трагізмі ситуації я відчувала велич Всесвіту.

Коли до тебе в будинок вдираються ґвалтівники, бандити, які руйнують твій дім, руйнують твоє життя, єдине відчуття після страху ­– огида.

Ненависть – це занадто благородно для таких покидьків, які можуть замилити очі показною святістю та високими ідеями «єднання слов’янського світу». Не хочу навіть називати національність цих путінських зомбі.

Як же вони мене дістали! Ще від часів Революції гідності. Тоді їхні чорнороті диктори називали наших хлопчиків-студентів бойовиками, найманцями. Я сиділа перед телевізором і плакала. А якась скабєєва віщала, як треба українцям жити і в яку сторону рухатися.

Попри все проводила уроки, дистанційно, потім очно. Коли люди допомогли звести дах, то одразу налагодили вай-фай: бо ж уроки треба проводити і курси проходити. Придбала пластиковий стіл, щоб не на підлозі ставити ноутбук. Світло вмикали лише на кілька годин: у Рівне, Сарни теж прилітало. Тоді навіть не думали, що так швидко зможемо налагодити побут, і просто звикали жити без світла. Позичали генератор, чоловік змайстрував якусь лампу, котра ще й досі лежить десь біля книжок, щоб довго не шукати.

Прання вручну, їжа на відкритому вогні, літній душ аж до грудня. Привіт, молодість! Хіба нас цим залякаєш?

Не знецінюючи свої переживання, дякую Богові, що все змогла витримати.

Вчора ввечері стрічали на Щиті молоденького воїна, 21 рік. Він із сусіднього села, я його не вчила. Ховала вже й тих, кого вчила. Не буду возвеличувати вчительську працю. Як робота з людьми, вона складна, але не є подвигом. Це слово буде записане в біографії тих хлопчиків і дівчаток, яких ми вчили.

Хочу, щоб моє есе прочитали люди, нехай декілька. Як емпатик з містичним нахилом, помітила, що мої слова мають дивний вплив на близьких: спочатку рідні не сприймають мої ідеї, сваряться, навіть грублять, а через деякий час висловлюють мої думки, як свої власні переконання. Імперія зла розсиплеться на дрібний трусок. Зараз це моє переконання.