Ковтун Анастасія

9 клас, Лошкарівський ліцей Першотравневської сільської ради

Вчителька, що надихнула на написання – Бараненко Таміла Миколаївна

Війна. Моя історія

Дитинство обпечене війною, у нас свій шлях і правда в нас своя

Кожен з нас має свою власну історію життя. Ми народжуємось, навчаємось, працюємо, займаємось громадською чи публічною діяльністю і, цим самим, вносимо частинку своєї історії в загальну історію всього народу. Хтось залишається не помітним в ній, а життя і діяльність когось назавжди закарбовується на сторінках підручників.

Сьогодні, ми – українці, маємо одну спільну історію для всіх – історію війни, боротьби за життя, за незалежність і справедливість, за можливість йти своїм вільним шляхом у майбутнє.

Воєнні дії, які розпочалися у 2014 році, я добре пам’ятаю, але на той час не дуже розуміла, що відбувалося і які причини цього, бо була ще маленькою. Лютий 2022 року остаточно сформував мою чітку громадянську та національну позицію. 24 лютого моє життя, як і багатьох інших людей, розділилось на «до» і «після». Прокинувшись від слів: «Відбувається щось не зрозуміле, але схоже, що розпочалась війна», я не вірила і не хотіла повірити, що це сталося. В одну мить мої дитячі мрії стерла доросла, не справедлива реальність. Мрії та плани про поїздку з батьками на відпочинок, про святкування днів народжень та свят в домашньому, сімейному колі, які я так обожнюю, про навчання, про відвідування танцювального гуртку, про гру з друзями в волейбол перекреслило та зупинило одне страшне слово – війна. Телевізор показував страшні речі, які відбувалися в Києві, Харкові та інших містах і регіонах нашої країни, соціальні мережі то заспокоювали то страшили новинами, на телефон надходили лише одні повідомлення: «Як ви? Ми в нормі, тримайтеся. На зв’язку». Така стала нова страшна реальність нашого життя. Мою сім’ю ця війна торкнулася ще й з іншого боку. Хто такі ЗСУ я дізналася відразу.

В перші години повномасштабного вторгнення ворогів на нашу землю, мій рідний дядько, пішов до військкомату, а через декілька днів поїхав на передову. Я розуміла, що інакше він би і не вчинив, він не міг і не може інакше. На моє запитання : «Чому ти?», він риторично відповів : «А хто як не ми?»

Ця відповідь і є девізом всіх військовослужбовців наших збройних сил, це я точно знаю. А через декілька днів, я дізналася, що мій двоюрідний дядько також пішов захищати Україну, відповівши так само своїм батькам на це саме запитання, а 12 листопада минулого року ми отримали на телефон повідомлення із страшним словом: «Загинув»…

Мій народ, мій багатостраждальний народ століттями бореться за свою свободу і незалежність. Будучи нащадками славетних козаків, ми знаємо ціну волі. Нажаль, ця ціна є найвища.

Віками нас спалювали, вбивали, морили голодом, знищували нашу мову, культуру, намагалися стерти нашу ідентичність та знищити нас як етнос. Ми вистояли, ми зберегли, ми змогли. Зможемо і цього разу.

Українці – це нація працьовитих, нескорених, волелюбних, грамотних людей. Наші пращури споконвіку намагалися відстояти це право – бути українцями. Багато життів було покладено, багато крові було пролито за це. І ось ми переживаємо це знову.

Ворог може стерти з лиця землі міста, спалити села, але вбити і знищити прагнення до волі, свободи, незалежності не вдасться ніколи і нікому. Наша національна ідея передається з покоління до покоління.

Я впевнилась, що українці жалісливі до своїх і нещадні до ворога, ми змучені війною і непереможні у прагненні до перемоги і свободи, за кожен звільнений клаптик нашої землі ми платимо сотнями життів наших воїнів. І вони, ті, хто живе в східній сусідній країні, дійсно вважають, що української нації не існувало, що ми не маємо власної історії, що наші землі були колись кимось подаровані? Ну то хай так і вважають надалі. Нам їхнє визнання не потрібне, вже не потрібне. А ми були, є і будемо! Вміння співчувати, співпереживати, розуміти почуття інших –це те, що робить людину людиною. Саме завдяки цим якостям ми виживаємо в умовах сьогоднішніх подій. З перших днів повномасштабної війни, з першими вибухами на нашій території, поєднуючи страх і сльози, відчай і лють ми об’єдналися, розділили біль втрати і бажання стояти, стояти і вистояти, втримати і не дати знищити, кожен з нас в той момент зрозумів одну річ : «Або зараз, або ніколи!». Дивлячись як ворожа авіація скидає бомби на будинки людей, як танки обстрілюють пологові будинки, лікарні, як у вогні зникають школи та дитячі садочки, наші воїни скаженіють від люті та ненависті до ворога. Ця лють та бажання помститися і якнайшвидше вигнати російських ненажер з рідної землі, робить їх ще сильнішими та вмотивованішими.

Наші волонтери незвичайні! Ті, хто вчора допомагав прилаштувати бездомних тварин, сьогодні купують автомобілі для військових, збирають будівельні матеріали для зруйнованих квартир харківчан, нікопольців, вивозять, на свій страх і ризик, людей з Херсонщини і Запоріжжя.

Попри все, що нам доводиться переживати, ми пишемо нові, свої українські пісні, ми лікуємо хворих і навчаємо дітей, працюємо, сіємо пшеницю і збираємо врожаї, ми намагаємось жити, ми живемо. Живемо всупереч і завдяки. Я знаю, що для нас слово «патріотизм» – це не просто термін, це не просто синьо жовтий прапорець на автомобілі це не татуювання у вигляді тризубця на передпліччі, це не одягнута вишиванка на свято. Це більше, значно більше.

Немає на сьогоднішній день у світі такої нації, як українська, немає ніде більше таких воїнів, як українські. Це війна не на смерть, це війна за життя, за майбутнє. Ніхто і ніколи не зможе поставити українців на коліна. Ніхто і ніколи не зламає духу волі і свободи. За нами правда, з нами віра, за нами наші ЗСУ! Наш шлях до перемоги, до вільного і світлого майбутнього омитий кров’ю і слізьми, наша дорога просякнута людським горем і всім тим, що несе в собі жахливе слово – війна.

Але я знаю, я вірю, що ми зможемо, вистоїмо, що в нашому Бахмуті розквітнуть сади, що з Херсонщини привезуть смачні фрукти, що ми неодмінно поїдемо влітку відпочивати до Бердянську та Криму. А поки що, я хочу, щоб кожна родина дочекалася свого героя, щоб наші вокзали бачили лише сльози радості, щоб в нашому небі ми чули лише спів птахів.

І сьогодні моя дитяча мрія – це не бачити на наших кладовищах нових могил, над якими майорить український прапор. Хай таких могил більше не буде.