Танки пішли по вулицях. Так і почалося. Спочатку розмови пішли про Слов’янськ – збирали допомогу. Потім у нас почали бліндажі робити, страх Господній! А потім почали вже бу́хати, бахати й пішло-поїхало... Думали, сподівалися, що це ненадовго. У мене якраз онук вступив на навчання до Харкова. Всі думали, ну місяць-два, ну три, і все закінчиться. А воно дотепер ніяк.

До нас уламки у вікно залітали. Ось сиджу, паркан весь зрешетили уламками. Стою на подвір’ї, а біля голови пролетіло, верх побило. Я дивом залишилася жива.

Ми все тут і бачили, і чули. Починають стріляти, а ми в городах. І ні з того ні з сього – бабах, бубух. Так і жили.

Зараз, слава Богу, тихо, не бахають. Звичайно, моторошно було, хоча звикли. У нас раніше була військова частина. Ми це все бачили. Але одна справа жити в спокої, а інше знати, що війна.

Я нікуди не виїжджала. Вся рідня роз’їхалася, я одна (плаче). Старша сестра поїхала жити до Москви. Зараз ми рідко спілкуємося. Спасибі, що є телефони, це трохи рятує. Іноді подзвониш, дізнаєшся, як справи, душу відведеш...

Слава Богу, ніхто з моїх рідних і близьких не постраждав. А взагалі, у селі в нас хлопці, з якими працювала свого часу, поїхали дрова набирати. А там заміновано було, і вони всі загинули. А потім у одного з них мало бути 40 днів. До них снаряд потрапив, загинула його дружина, дочка та теща.

Тоді все було страшно, але Бог милував. Літало над головою, але залишилися живі, Бог дав. Ховалися і в підвалах, і всюди. Ой, нехай Бог милує, не хочеться згадувати. Спочатку як ці «Гради» починають працювати –  треба було якось це пережити.

Слава Богу, все страшне пережили. Не дай Боже, щоб таке повторилося!

Все тільки мріяли, щоб це скоріше закінчилося. У мене через будинок, у молодих сусідів в 2014 році народилася дівчинка. Чого вона тільки надивилася... Бензопила починає працювати або якась техніка, а вона рятуйте як кричить.

Не можна сказати, що ми голодували. Було таке, коли кілька місяців не виплачували пенсію, тоді складно було. Але коли почали платити, стало легше.

Раніше якось намагалися, щоб і собі було, і дітям хотілося допомогти. А як війна почалася, переглянули свої погляди на життя. Уже став не так на себе сподіватися. Стали між собою, по-сусідськи якось більше триматися один за одного. Переживати стали, може, вік такий, але тут всі стали самотніми, дітей майже ні у кого поруч немає. Молодь виїхала. Намагаємося один одного виручати. Але дуже багато стоїть порожніх будинків, зруйнованих повно. То снаряди прилітали, побило, то ще щось. Село вимирає.