Ми почали відчувати війну з самого початку, коли почали бомбити аеропорт. Чоловік і свекор з-під обстрілу виїжджали з роботи, могли загинути в перший же день. Ми чули, як літаки кружляли, як бомбили все. Доводилося разом з дітьми сидіти в підвалах. Молодшому тоді було три з половиною, а доньці вісім років.

Потім ми ненадовго виїжджали в Харківську область. Тоді був організований вивіз мирних жителів Донбасу [Фонд Ріната Ахметова]. Ми побули три місяці, потім добрі люди пустили нас до себе на квартиру, ми сиділи ще місяців п’ять чи шість. Ми втратили роботу. Тут не було ні води, ні світла, будинок теж постраждав, у нас вилетіли вікна. Зараз усе відновили.

У безпеці себе й досі не відчуваємо, тому що весь час стріляють і це чують діти. Звичайно, всі мріємо про мир.