Це неможливо забути. 22 січня 2015 роки я прийшла з нічної зміни, працюю в селищній раді сторожем. Бах-бах було сильно голосно. Ми сиділи по підвалах, але потрібно було чергувати. Я матеріально відповідальна особа, а будівлю не можна було залишити. Зайшла до подруги, вона мені зробила укол, тому що у мене спина болить, ноги відмовляли. І зараз, слава Богу, ледве їх тягаю, завдяки підвалам вони дали про себе знати.

Прийшла додому. Опалення розмерзлось, все холодно, включила світло (ще тоді було) та обігрівач. Але бахало сильно. А потім як почалося, мати рідна! Я собі вибрала, як вчили військові, найбезпечніший кут. Сідаю в кут, тримаю над головою стулку [стілець]. І сміх і гріх, потім кому розповідаю. Але тоді була паніка. І почалося це все, не згадати нічого доброго...

Був страх і паніка. З плином часу вже можна зорієнтуватися, нас і лікарі, і психологи підготували, як себе вести.

Я одна, дочка живе в іншій державі. Тоді я не знала, як себе вести, ніхто не знав. Я проста мирна людина. І коли я 22-го прокинулася (ніколи не забуду), з вуха та носа текла кров. Я потім дізналася, що це була легка контузія. Питають мене: «Навіщо стулка?» А я не знаю, як ніби вона мені якось життя врятує.

Підвал у мене довоєнний, старий, складений з каменю. Але ми збиралися у сусідки через дорогу. Місяцями жили в підвалі, нас 13 чоловік було.

Спали по черзі на картоплі, на підлозі. Бабусі 83 роки, вона просила (коли переставали бомбити): «Дєвочкі, не тягайте мене, будь ласка, лишіть мене». Але на повітря теж потрібно хоч трішки. Як можна з хворою спиною висидіти добу? Неможливо. Бабуся каже: «Та киньте мене, дівчата».

Сніг топили – клали дві цеглини і так гріли в казанку воду, щоб помитися, зварити якусь картоплю, якусь закривачку...

Нічого не було. Це жах, не дай Боже! Господи, спаси і сохрани всіх, щоб ніколи нікого не торкнулося, щоб ніхто не дізнався, коли нічого немає –грошей немає, нічого немає. Їсти хочеться. Ходиш як безхатченко. Дивлюся на людей, які біля сміттєвих баків риються, а [нам] трошки залишилося, щоб піти туди. Ледь-ледь залишилося, бо голод не тітка, їсти хочеться, а їсти нічого. Магазини закриті, нічого немає. Холодно, ходиш немитий, як безхатченко. Господи, Боже мій, мені одній хоч бери мотузку і вішайся. Тому що жінка самотня, тим більше я інвалід третьої групи. Пересуваюся з трудом, тому що поперек, спина...

Навантаження ніякого [не можна]. І купа болячок: і по-жіночому, і за час війни заробила собі цукровий діабет другого ступеня. У мене ніхто в роду ніколи в житті не хворів, а я...

Я отримувала гуманітарну допомогу, спасибі різним фондам. «Людина в біді» і від Фонду Ріната Ахметова мені дуже допомагали, давали продукти. Якби не ці продукти, ми б померли з голоду (плаче).

Як не засмучуватися, якщо згадуєш ті моменти? Трясешся, як безхатченко, якому дали шматок хліба. Я нормальна людина, ходжу на роботу, заробляю. Але не так же опуститися... Я на мить почала розуміти безхатченків.