Ірина Юріївна довго не могла залишити в окупації стареньку маму і домашніх тварин, допоки син не приїхав і не вивіз її у безпечне місце
Мені 53 роки. Я проживала в селі Липівка Київської області, працювала. У нас в селі було грибне хазяйство Воно в усій Україні відоме.
У першу ніч війни так було страшно, що не можна передати, тому що летіли бомби і все на світі. Я навіть не повірила в це. Не сприймала, що це воно - війна. А коли вже побачила танки на вулиці, от тоді вже я відчула.
Спочатку я не думала про евакуацію. Я думала про сестру - у неї четверо діток, і про маму - їй 72 роки. Я не могла її покинути. Тим більше: корова, чотири собаки, а ще й сусідські собаки. Ми годували їх. А коли літало оце – то я не знаю, господи, чого й казати. Земля горіла, хати горіли.
У мене син військовий, він був в Авдіївці. А це вчора подзвонив і каже: «Мамо, я вивожу людей». А де він? - Я не знаю. Переживаю більше всього за нього. Це страшно, коли гинуть наші дітки. Особливо - як маленькі. Господи, не дай Бог. Це дуже страшно. Ми з мамою нікуди не виходили, навіть у погріб. Ми туди просто всі речі позаносили: ікони, картини, - все. А самі просто-напросто наблюдали, як воно літає, як воно бахає.
Найстрашнішим це було виходити на вулицю, коли танки по ній їздили. Рашисти не дозволяли ходити на кладовище і хоронити там людей наших, яких розстрілювали, які помирали. Самі їх закопували. Це просто страшно.
Ми їх потім розкопували і хоронили всім селом, коли вже ці падлюки вийшли. А можете собі представити, як можна оце людину похоронити, а потім її викопати? Без ДНК – тільки й того, що ми знаємо, яка людина похована у кожному дворі.
Це страшно згадувати. Ті люди й зараз у мене перед очима.
По селу ходити не можна було без білої пов'язки. Бо могли отак взяти тебе за руки, за ноги - і все. І ніхто не знав, де буде твоє місце. Це не тільки страх, це дуже великий страх.
Я пробула 42 дні в окупації, а вже після звільнення виїхала. Зараз я в селі Девладово, у Дніпропетровській області. Я тут тільки півтора місяці - син мене сюди перекинув. А мама мені дзвонить, дай Бог їй здоров’ячка.
Найкраще було за всю війну – коли в сина була відпустка і він приїхав. Я його просто обнійняла і не могла відпустити. І коли він мене привіз сюди, я його другий раз обійняла. Оце за всю війну я бачила два рази сина свого.
Мені зараз дають гуманітарну допомогу. Тільки одне, що грошової немає ніякої - нема за що хліба купити. Ще завтра піду в сільську раду – може, хоч з якимись ліками поможуть. Але є криша над головою, їсти є що. І небу дякую, і мамі, і синові.
Я хочу миру і щоб наші діточки поверталися додому, щоб ми живі були. Всім українцям бажаю Миру, свободи, і хай вони поздихають, ті, хто на нас поліз. Слава Україні!
