Юрій Миколайович з дружиною двічі лишались без даху над головою через загарбницькі дії російських окупантів. Вони постійно пересуваються Україною на своєму бусику і всюди зустрічають щиру підтримку і отримують допомогу від людей

Я працював до початку війни у Києві на фірмі прорабом. У мене 25 лютого день народження, і я 23 лютого з Києва виїхав додому, щоб відсвяткувати. А так трапилось, що ввечері 23-го приїхав, а 24-го забрав дружину і вимушений був тікати від цієї війни, від цих «освободителів».

Вранці о п’ятій ми почули вибухи у нас в місті Нова Каховка. Прокинулися, перелякалися. До цього ми чули, що 16 лютого росіяни повинні були розпочати війну, потім перенесли на 20 число - то люди вже розслабились трошки, і ми розслабились. Думали, що це балачки, це все - якісь такі вигадки, й ніхто не буде з нами воювати. Так ми оцей тривожний чомоданчик і не зібрали - не були напоготові.

І 24-го, коли почули ці вибухи, то звичайно звикалися, і взяли там таке - пару пакетів речей, бо думали, що це 2-3 дня - і все заспокоїться, ми повернемось додому. І ми вирішили їхати на Кривий Ріг, де мешкає мій двоюрідний брат. Виїхали з машиною і багато з собою не брали.

З часом у нас уже була гуманітарна допомога, речі, якими нам допомагали і трошки речей, які ми придбали: подушки, ковдри. Де би ми не були, нам люди завжди допомагали - щирі відверті українці. Багато ми отримували гуманітарної допомоги.

До 2014 року я жив в Криму, а коли розпочалась анексія, я якраз був у своїх рідних в Херсоні. Вже потім, коли вже пройшов той «референдум» так званий і вже можна було пересуватися з Криму в Україну, з України в Крим, тоді я поїхав туди. Забрав свої речі, перевезли ми там деякі меблі. Продали там квартиру, а купили в Новій Каховці. 

Це вже вдруге тікаю від цих... Не знаю, як їх і назвати. Добре, що маю свій транспорт. Ми майже в ньому живемо.

Як побачили, що захопили вже Нову Каховку, захопили Берислав, Херсон і почали вже посуватися далі сюди, на правобережжя Дніпра, то ми подумали, що краще десь їхати далі - на Західну Україну.

То ми поїхали на Вінницю. Там нам обіцяли якийсь будинок, і ми виїхали з сусідами, з друзями - нас їхало п'ять машин. Там був маленький будинок, а ми хотіли всі разом залишатися. Ми поїхали в Закарпатську область – у Мукачево, потім у Сваляву. Тринадцять осіб нас було. Ми в одній хаті жили - там пічне опалення було. Люди дуже добре відносились до нас. Приносили і картоплю, і закатки. Допомагали, чим могли. Але вже дрова ми купували самі.

Потім ми з дружиною вирішили, що якось дуже важко жити усім разом. І ми переїхали у такий невеличкий готель. А потім мені друг сказав, що у Тернопільській області лісник живе у великому будинку і може прийняти тільки за комунальні послуги. Ми переїхали з дружиною туди. А через місяць всі наші друзі з Нової Каховки вирішили їхати до Києва, то й ми з ними поїхали.

Тут фірма винаймала квартиру, в якій у мене залишились речі, мій інструмент. То ми переїхали, забрали це все, і тут вже п'ятий місяць винаймаємо житло. Знайшли таке подешевше трошки – на Київщині.

Живемо на виплати від держави, які отримуємо як ВПО - якось викручуємося. Що робити? Сидимо, як на пороховій бочці. Що воно ще трапиться? Може, тут почнуть обстрілювати Київ - знову прийдеться кудись їхати.

Я вже влаштувався в декілька служб таксі. Маю машину, буса. Спробував трошки попрацювати - а в нього розход великий, і конкуренція в Києві дуже велика теж. Невигідно мені на бусі їздити. А десь шукати роботу за своєю спеціальністю - то зараз дуже багато позакривалося будівництв. Люди неохоче бажають вкладати гроші в те, що може бути завтра знищене. Тому попит на будівельні роботи, звичайно, впав.

У дружини залишились батьки в Новотроїцькому районі - прямо біля Криму. У мене мати і брат залишились в Херсоні - вони вирішили, що тікати нема куди. У брата там родина, діти - то йому було трошки важче виїхати, наважитися на те, щоб покинути будинок і десь вирушити в Україну шукати собі прихисток.

Але ж мене все одно серце тягне додому, в рідний край. Хочеться, щоб вже нарешті наші війська ЗСУ відбили наші території, відігнали цих ворогів десь туди, назад в росію. 

Треба буде піти захищати Україну - піду захищати. Піду, бо я буду знати, за що я буду йти воювати. Ми воюємо за свою землю, за свою територію, за свою батьківщину, за свою країну. А воно - незрозуміло, за що.

Якщо моя хата стоїть, то є таке бажання повернутися додому. А якщо вже її не буде, то прийдеться починати все з нового аркушу. Дай Бог, щоб до цього не дійшло і все було гаразд.