Мені 66 років, я на пенсії. Я родом з села Новокаїри Бериславського району, тут народилася і жила. Нікуди не виїжджала і не планую.

Зранку 24 лютого мені  подруга зателефонувала і сказала, що війна. Потім увімкнула телевізор і дізналася. На другий день війни рашисти вже були в селі. І звісно, не вистачало ні їжі, ні ліків, ну ми якось викручувалися.

Шокувало відношення росіян до нас, українців. Не можу досі зрозуміти, що ми їм зробили, що вони прийшли сюди і винищують нас.

Діти всі виїхали. Ми тут тільки з чоловіком залишилися. Звісно, страх дуже великий. І при них страх був. І зараз на село бомби кидають - постійно живемо в страху.

Якби пошвидше війна закінчилась. Але це тільки Господу Богу відомо. Мені дуже хотілося б, щоб всі мої діти, онуки і правнуки повернулися додому, щоб ми були всі разом. І що не стріляли.