До війни життя в мене було таким же, як у всіх нормальних людей. Можна було дивитися в майбутнє спокійно, планувати щось, ні про що не турбуватися. Але одного разу наше підприємство розпочало процедуру закриття, нас почали звільняти – усе це через війну. Коли ми отримували трудові книжки на руки, тоді вже було зрозуміло, що це все. Хоча хтось ще сподівався на щось.
Уже стріляли в нас, і стріляли біля житлових будинків. Були і руйнування, і у двір до нас прилітало. Потім тижнями не було світла, тому що під час вибухів обривало лінії електропередачі. Не було води тижнями – доводилося ходити на ставки набирати воду або на джерела, щоб приготувати якусь їжу.
І влітку, і восени 2014 року на вулицях нікого не було: ні людей, ні машин. Усі сиділи в домівках і в бомбосховищах.
Така ситуація нас не влаштовувала, тому ми виїхали в Кам’янське. Спочатку моя дружина із сином. А потім уже переїхав і я. Чи будемо повертатися? Поки 50 на 50, а там незрозуміло, що буде далі.
.png "Імена")
