Я була у дітей. Почали бомбити, і ми побігли ховатись. Так і дізнались, що війна. Вона була недалеко від нас, за три кілометри. 

Ліків не було - ми ходили в нашу медчастину, і нам давали. Воду давали. Так само зі світлом: не було, потім – тільки електрики зроблять світло, а росіяни кидають на них все підряд. Мені видно було, тому що я живу на балці. 

Сама страшна біль - що люди помирали не зрозуміло за що. Молоді хлопці помирали, і тут в селі помирали люди. 

Коли нас сильно бомбили, з селищної ради привозили гуманітарну допомогу під двори. Я була здивована. Дякую, що вони допомагали, особливо в перші дні війни. Зараз також дякую велике, що допомагають, тому що ми не могли виїхати в місто. У нас єдина була надія на те, що дадуть допомогу і в магазини щось привезуть. Дякую всім, хто опікувався нами: сільській раді, області, віруючим. Допомога була велика. 

Діти поїхали, а через пів року повернулись. В них троє дітей, найменшому було два роки. Він народився у жовтні, а війна почалась у лютому. Цю біль неможна сказати. 

Лягаємо вночі спати і думаємо, чи прокинемось вранці, чи ні. Цей страх постійно присутній. Якщо добре заснув і десь бахнуло, то ти прокинувся і в тебе серце вилітає з грудей, слухаєш, що буде далі. Тривога починається - не знаю, куди йти, де мені добре буде: чи на городі, чи в хаті. І в хатах вбивають, і на городах вбивають.

Я хочу, щоб у нас був мир, і щоб нами не командували. Ми жили непогано, але про це дізнались, як почалась війна. Зараз я хочу, щоб ми повернулись до того, як жили раніше. Ми могли поїхати куди хочемо і піти куди хочемо, не боятись спати вночі.