Сембрак Любов Богданівна, вчитель, заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів смт Нижанковичі Добромильської міської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мій рідний дім корінням вріс у землю, яка знаходиться на самому кордоні з Республікою Польща. І мій шлях не проліг через населені пункти, де вибухають ракети, де спалені повністю села, де тягнеться  лінія фронту. Але в мене є свій шлях довжиною в тисячу днів, своя лінія фронту, яка пролягла через серце.

Її початок 24 лютого 2022 року, коли одна з перших рашистських ракет прилетіла на захід України, і страшне полум’я було видно далеко-далеко.

Ця лінія завібрувала зранку в той день, коли я почула в телефонній трубці тривожний голос сина: «Мамо, війна!» Далі  шлях пройшов через долю мого новонародженого онука, якого дочка носила під серцем, два останні місяці уже знаючи, що син народиться як дитятко війни.

Але кожного вечора вся сім’я ревно молилася, щоб Матір Божа допомогла нашому народу в ці страшні часи випробувань, щоб це маленьке хлопченя стало дитиною миру, а не війни.

А потім мій шлях завернув на справжній фронт, коли багато знайомих, родичів, учнів нашої школи пішли захищати свободу й суверенітет України, свою рідну домівку, родину. Через якийсь час шлях оповився чорним: прийшли страшні звістки про героїчну загибель колишнього учня нашої школи, зовсім молодого хлопця, який ще й сім’ї своєї не мав; сусіда по вулиці, який із дружиною викохав трьох прекрасних синів і теж навчався в нашій школі; про смерть ще одного молодого чоловіка.

І постали на фасаді школи пам’ятні меморіальні дошки на їхню честь. Молимо Бога, щоб більше тих дощок не було!

Мій шлях продовжується, завертаючи туди, де плетуться маскувальні сітки, виготовляються окопні свічки й найрізноманітніші смаколики, борщові набори чи звичайний, але такий смачний хліб для бійців на фронті, туди, де донатяться кошти на автомобілі і дрони, на теплий одяг і медикаменти, на павербанки і ґуму для коліс.

Не міг мій шлях оминути і ті сім’ї, які, втративши у своїх селах чи містах усе, нажите протягом десятиліть, подолавши тисячі кілометрів, опинилися в нашому населеному пункті, знайшли тут домівку, хтось і роботу, а діти – школу чи садочок, нових друзів.

Боляче було дивитися в очі цих людей, бо в них відбився їхній шлях, направду важкий і героїчний. Та головне, що вони вижили!

Маємо вірити, що настане час, коли ці люди зможуть повернутися в рідний край, у свої домівки – відбудовані чи побудовані заново.

1000 днів. Для вічності це майже ніщо. Для відліку воєнного часу це дуже багато, бо кожен день пронизаний болем втрат і радістю здобутків, омитий сльозами горя і сльозами щастя, коли погана звістка переставала бути поганою, бо виявлялася помилкою, обпечений вогнем пожеж і зігрітий добрими руками волонтерів.

1000 днів склалися в місяці, які стають роками.

Колись історики напишуть про ці роки цілі томи, у яких будуть дати подій, розповіді про історичні постаті, знайдуть причинно-наслідкові зв’язки, зможуть пояснити, чому все було так, а не інакше. І можливо, хтось дозволить собі висловити думку, що на заході України так гостро не відчувалася війна, як на сході чи півдні.

Та це буде зовсім неправильна думка, бо мій шлях проходить зараз і проходитиме потім ще й через сотні  сільських чи міських кладовищ, на яких за цю тисячу днів з’явилися безліч пантеонів слави з могилами, над якими майорять синьо-жовті знамена.

Як можна сказати, що ми не відчули вповні війну, коли обабіч цього шляху стоять на колінах діти і сивочолі  дідусі, коли за трунами по всій Україні ідуть матері, дружини, кохані, доньки і сини, брати і сестри?! Спитайте в них про їхній шлях у ці три роки.

І вони скажуть вам, що Україна зараз має єдиний шлях, шлях, який веде до перемоги.