Тигипко Валентина, вчитель, Теплицький професійний аграрний ліцей

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війну пам’ятаю з дитинства. Не справжню, а нашу дитячу «войнушку».

Ми грали її в лісі, біля якого я жила.12 хлопчаків – німчурня і я – партизанка, яка ховалася в лісі від переслідування. Мене знаходили, випитували паролі, стріляли по мені реп’яхами. А мама потім весь вечір виривала реп’яхи з мого довгого волосся.

Та то була дитяча війна-іграшка, а справжня з кров’ю, втратами, болем, руйнуванням увірвалася в моє життя на схилі віку, коли сивина добряче посріблила скроні.

Іти б на заслужений відпочинок, та не з моїм щастям, бо, як завжди каже моя матуся: «Старість тебе, доню, вдома не застане, ти все в дорозі, все в русі».

22 лютого о 4 годині 52 хвилини задзвонив телефон, налякана схопила до рук ґаджет і почула переляканий голос наймолодшої доньки, котра напередодні народила дитину: «Мамо, мамочко, війна, нас бомблять. Мамо, мені дуже страшно. Що робити?»

Поки я заспокоювала доню, почали бомбити і нас. Це був просто жах. За кілометрів 25 від нашого населеного пункту небо стало світлим як удень, вибухи лунали один за одним, а в наших вікна трусилися від тих вибухів шибки і сипалися битими скалками додолу.

То не скло сипалося, то сльози небесні спадали додолу, даючи нам знати про жахи війни.

До ранку ніхто не спав. Робочий день розпочали з розпуску дітей по домівках, а в нашому навчальному закладі організували тероборону.

Звозили продукти харчування,  одяг, теплі ковдри, постільну білизну, матраци. Злилися в одну велику дружну родину. Не було старших і менших, всі працювали, непокладаючи рук. Ніхто не зважав на втому.

Були налякані, але організовані, розмовляли пошепки, щоб не створювати зайвого шуму.

У кожній незнайомій людині бачили ворога. Було лячно і тривожно: нічні тривоги зі спусканням в погріб, нервові стреси, переживання за дітей, онуків, родину, друзів, знайомих.

Два тижні донька з немовлям просиділи в підвальному приміщенні, нічим було годувати немовля. Лише через два тижні вдалося їх звідти вивезти. Дитя захляло, втратило вагу.

Пішов в тероборону брат, син в десантно-штурмову роту, два племінники: однин танкістом, другий снайпером. Хвилювалася за своїх та чужих.

Та хіба ж можуть бути для нас чужі захисники, вони всі наші, вони діти нашої землі, нашої держави, наші сини.

На мої жіночі плечі звалилася непомірно важка ноша: викладацька діяльність, плетіння маскувальних сіток, збирання продуктових кошиків на передову, в’язання шкарпеток нашим захисникам, а ще – старенька мати, брат-інвалід, тітка, єдиний син якої пішов воювати і… городи, які треба було засадити, обробити і зібрати урожай.

Я була як стійкий олов’яний солдатик. Спала по кілька годин на добу. Очам було страшно, а руки робили, розуміла: якщо я цього не зроблю, то ніхто не зробить. Я мусила триматися і підтримувати інших. А ночами тихенько плакала в подушку, боячись, щоб ніхто не почув.

А потім перші важкі втрати. За 40 років роботи в навчальному закладі з його стін вийшло до 10000 учнів. Хтось запам’ятався добре, хтось – ні.

Кожне фото загиблого воїна-учня, лягало на серце рубцем, кожна втрата боліла нестерпним болем. Матері плакали за своїми загиблими синами, а ми – вчителі та майстри за кожним учнем, який віддав своє життя за незалежність України.

Душа болить і болітиме допоки будемо живі, допоки стукають наші серця, допоки пам’ятатимемо про тих, хто віддав свої молоді життя за нашу землю, за нашу волю, за щасливе майбутнє життя.

І нехай ще сьогодні ллється кров, руйнуються міста і села – ми переможемо, бо ми – українці, бо ми – вільний народ, ми – хлібороби, трударі, ми сіємо не тільки в землю зерно, а і в душі людські добре, вічне.

Перемога буде за нами. Україна буде вільною  та процвітаючою державою, бо такий волелюбний народ не можна поставити на коліна. Немає у світі такої сили, яка б нас зломила.