Ірина Григорівна Саєнко, вчитель
Каховська ЗОШІ-ІІІ ступенів №4

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Мій шлях війни розпочався з дзвінка: «Мама, війна!» Я не одразу зрозуміла про що мова. У голові миттєво чомусь виникли кадри з фільмів про війну, коли герої дізнаються про напад. Пам’ятаєте обличчя героїв – ні, не перелякані, а здивовано-питальні. Ось і у мене був такий вираз. Одразу вибігла на вулицю. П’ята ранку, а людей повне місто. Усі збираються групами, голосно про щось говорять. Найбільше народу біля банкоматів та цілодобового магазину. А найстрашніше – це вибухи, які лунали із сусіднього містечка та стовпи чорного диму, що піднімалися аж до неба - там знаходилася військова частина.  

Як і більшість українців, ми сподівалися, що прямо зараз усе скінчиться, що це якесь непорозуміння. Та через день ми побачили відео з камер спостереження, як ворожі танки долають нашу ГЕС.  Ми не вірили своїм очам, самі собі доказували, що то не новокаховська, а просто дуже схожа будівля.  

Наш самообман був зруйнований, коли над будинками почали низько гудіти літаки, від страху ми присідали: вони летіли за Каховську ГЕС, відстрілювалися і поверталися  назад. На їх крилах червоніли зірки. Нам все стало зрозуміло. І ось тут настав час розпачу і паніки: що робити, як правильно вчинити, а що далі? 

Більше місяця ми виходили на мітинги з прапорами в руках, на плечах і з вірою в серці, що не можна змусити людей жити не так, як їм хочеться. Кожного разу площа була забита вщерть. До речі, відео одного з таких мітингів потрапило і у всеукраїнські новини, і в кліпи відомих виконавців. Але останні збори громадян пройшли в оточені військових , які тримали присутніх на прицілах автоматів. Вони витиснули нас із площі, а в кінці почали бити людей, ще й відкрили вогонь. Це був останній відкритий супротив окупантам. 

Терор, приниження, відсутність товару в магазинах, багаточасові черги на морозі за ліками та хлібом, який, до речі, видавали по 1 буханці на руки, бо в місті   в хлібопекарнях закінчувалися дріжджі – ось що приніс нам початок окупації. 

Та не це було найстрашнішим. Зрада… Зрада людей, яких ти знав , спілкувався, товаришував. Я зрозуміла, що зрада може бути різна. Найогиднішою стала  зрада, яку б я назвала триумфальною. Це коли людина вирішила, що її недооцінили, не нагородили вчасно, не виділили серед інших. І ось зараз, з приходом окупантів, саме такі нелюди самі пішли працювати на ворога, здаючи всіх, хто, на їхню думку, заважав їм будувати кар’єру. 

Наприклад, керувати освітою стала продавчиня взуття, а мером міста став місцевий депутат-наркоман. Вони раптом відчули силу. Ви не уявляєте, скільки людей у нас в маленькому містечку просто зникло. Майже кожного дня в місцевому інтернет-пабліку з’являлося фото каховчанина із підписом, що починався завжди страшно стандартно: «Забрано із квартири, будинку…місце знаходження невідоме». 

А ще була тиха зрада. Це коли деякі керівники відділів міста зникли майже одразу. Вони через деякий час з’являлися на підконтрольній, і звідти продовжували керувати окупованим містом. Смішно звучить, правда? Реально ж на плаву допомагали тримати місто звичайні прості мешканці та керівники, які розуміли свою відповідальність. 

Людина прогресує, розвивається поступово. Долаючи сходинки вгору, вона витрачає сили, енергію, відбувається її духовне зростання. Такі люди намагаються і все навколо підняти до свого рівня. Наше місто розвивалося не так швидко, як хотілося, але з’являлися охайні паркові зони, дитячі майданчики, спортивні вуличні тренажери. Відкривалися сучасні магазини. Підприємства працювали не тільки на внутрішній, а й на зовнішній ринок. Люди свідомо дбали про своє місто. Ми всією громадою рухалися вперед.

І ось третій рік окупації. Місто занедбано, розграбовано, люди кинуті напризволяще. Хтось продався у перші ж дні, хтось набивав ціну, продаючи земляків-патріотів «подорожче». Регрес, занепад, втрата людяності – усе це, на жаль, сталося майже миттєво. 

Останнім часом у пресі, інтернет-виданнях з’являється думка, що не треба звільняти наші території, бо справжні українці виїхали, а залишилися тільки зрадники. Ви не уявляєте, як боляче це читати або чути, адже  і досі більшість каховчан, які залишилися в окупації з різних причин, несуть в собі мовчазний спротив. Так , ми стали більш обачні, відкрито розмовляємо лише з перевіреними знайомими, але жовто-блакитне серце продовжує битися, ми жадібно читаємо усі новини з підконтрольної території. Ми не віримо гадалкам та провидцям, які обіцяють, що зовсім скоро нас звільнять. Ми віримо лише нашим воїнам.  

Мій шлях війни сповнений не тільки відчаєм, болем, розпачем, ненавистю до ворога,  але й вірою, жадобою свободи, повагою і безмежною вдячністю  до всіх, хто в такий трагічний час не зрадився і не забув, що він українець.