Мені 43 роки. Війна застала мене в Бахмуті Донецької області. Працюю на «Укрзалізниці». Перший приліт я дуже гарно пам'ятаю, було дуже гучно.

У Бахмуті я був до 21 травня, якраз тоді евакуювалися. Вирішили виїхати, коли біля дому впав чи то снаряд, чи бомба. Метрів за 80 від нас впав, і в нас знесло дах будинку. Дружина сказала, що більше не хоче залишатися, треба виїжджати. Та й жити вже не було де, бо вдома даху немає. Будинок не сильно постраждав, а саме шифер знесло вибуховою хвилею. 

Потом іще було кілька прильотів недалеко, і врешті-решт ми виїхали 21 травня за допомогою церкви баптистів. Вони нас вивезли в Дніпро, а потім ми поїхали в Кропивницький. 

Виїхали благополучно, переночували. Усе було добре. Приємні люди, дякуємо їм. Ми безкоштовно виїхали. А вже з Дніпра добиралися автобусами. І тут влаштувалися добре. Я знайшов роботу за спеціальністю на «Укрзалізниці», працюю. Квартиру орендуємо. Дорого, звісно.

Нальоти авіаційні і ракети шокували. У нас у селищі не було нікого з військових, а прилітало раз на тиждень біля садка, біля школи. У нас там було підприємство залізничне, і туди прилітало. 

По місту били сильно. Жахливо. Особливо коли стоїш, дивишся, а кілометрів за 7-8 піднімається фонтан бруду і землі. Але нашим хлопцям-військовим ще важче. Ми – живі, в теплі. Людей шкода, які постраждали. Моя тітка пропала безвісти в Бахмуті, і досі про неї нічого невідомо. Багато знайомих там залишилося. Хто не виїхав, той і не зможе вже.

Мені житло обходиться у 8 тисяч. Додому хочеться. У нас там було дуже гарно. Алея троянд, набережна… У нас було гарне місто і хороший мер. Для кожного своє місто – найкраще. А зараз уже багато міст, які знищені вщент: Авдіївка, Мар’їнка. Там люди загинули і постраждали. Взагалі дуже страшно, що таке сталося. Але найбільш шкода дітей, інвалідів і пенсіонерів. Навіть ми вже житло не купимо, а батьки - й поготів. Дай Боже, дожити до мирних часів. Тримаємося. Нам більше нічого не лишається.