Ми з донькою працювали в реанімаційноу відділенні Сєвєродонецької лікарні: вона медсестрою, а я сестрою-хазяйкою. Нас там застала війна і ми більше не пішли по домам. Жили на роботі, тому що не могли вийти через вибухи.

Перший прильот був у дах моргу. А потім трішки осколками попало у наше відділення, було розбите вікно осколком. Звичайно страшно було. Ховалися - хто в кабінеті, хто виходив, і в підвал бігали. 

Краще то все не згадувати. Я і плакала. Моя онука не розуміла, що це, хоч їй і 12 років, а я переживала звичайно, бо я знаю, що це таке.

У нас ще такі хлопці були ризиковані: і завідуючий наш, і лікарі. Вони якось вискакували і купували продукти, а я там готувала. Там нас багато було. Вода була, наші приносили нам гуманітарку, і наші хлопці вибігали й щось купували.  

А 15 березня ми  уже поїхали у місто Дніпро: донька, онучка 12 років, і я. З нами ще наша співробітниця їхала. Ми ледве виїхали з Сєвєродонецька.

Три рази виходили з лікарні: тільки вийдемо з сумкою, а вони стріляють, і ми знову - назад. Стріляли, а ми їхали. Звичайно, страшно було, але ми їхали. 

А хто хотів «руського міра» - вони там і залишились. Кожен вирішує свою судьбу сам.

Тут, у Дніпрі, народився мій онук Іван. Йому зараз рік і три місяці. Ми знімаємо квартиру, і доньці прийшлося йти працювати. В декреті вона практично не була - пішла працювати в реанімацію медсестрою. Я теж працюю. 

Звичайно, хочеться додому. Квартира наша згоріла, залишились ми бомжами. Як виїжджали, то з нами нічого не було: одна сумка й паспорт. Жаль, що залишилися без нічого. На зйомній квартирі все життя не будеш жити. А купити - ми вже її ніколи не купимо. Так і будемо жити, а там - що Бог дасть. Хочеться, щоб війна швидше закінчилася. Віримо, що перемога буде за нами, бо правда на нашій стороні.