Я з селища Рогань Харківської області. Ми о п’ятій ранку прокинулися від вибухів - було дуже страшно. Пробули вдома ще два тижні, якраз були страшні обстріли, у нас пів Рогані було окуповано, і ми ховалися з дітьми. А потім вирішили виїхати, бо було дуже страшно.
Ми живемо якраз над трасою, якою танки їздили, обстріли були. Довелося їхати окольними путями. Дуже страшно було, бо Харків - місто велике, їхати повз всі ці блокпости страшно було, за дітей - в першу чергу.
Ми їхали до знайомих. Правда, добиралися не зразу до них, ще три дні були в Супрунівці Полтавської області. Там була будівельна фірма, де давали три дні перепочити. Добре до нас там ставилися і безкоштовно все було. А потім ми вже звітіль поїхали далі у Світловодськ.
Все добре було, нам же виплачували грошову допомогу, і гуманітарна була. І люди там дуже добрі, сусіди нам допомагали. Господарі добрі були, грошей з нас не брали. Ми тільки платили за комунальні послуги.
Приходить сусід, ми привіталися, і він нам заніс картоплю, консервацію, продукти. Ми там прожили рік, і дуже все у нас було добре, було дуже приємно, що так співчували нам.
Ми недавно повернулися. Та й раніше - то приїжджали. то від'їжджали. За цей час я наче на десять років постаріла. Діти, взагалі, якісь дорослі стали, хоч ще й малі. Ми якось уже більш-менш адаптувалися. Буває, звичайно, коли трапляються обстріли, тоді важко.
Мрію, щоб більше не було ніякої війни, щоб більше у дітей не було такого в житті.
